Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Її підборіддя ледь помітно тремтіло.

— Не скажеш мамі до побачення?

— До побачення, мамо!

На виїзді з села нас перестріла Катіца.

— Ще трохи, і я б не дочекалася, — сказала вона. — Не знаю, чи підійдуть, але зможеш носити в школі.

Я зістрибнув з підводи і взяв загорнений в газету подарунок, який вона мені простягнула. Я виріс, хоч все ще був худющий і сутулий, а вона стала жіночнішою. Але я того ще не помічав.

— Твоя мама замовила нам штани й сорочку, щоб ти носив у місті. Це мала бути несподіванка.

Я подякував і зніяковіло потупився в землю.

— Ну, що ж, — сказав я.

— Ну, що ж, — сказала вона.

Я знову сів на підводу.

Коні рушили, а дідо зашепотів:

— Якобе, ти шваб. Я нічого не маю проти сербських дівчат, але пам'ятай про це.

Я озирнувся і побачив, що Катіца біжить за нами. Сарело знову затримав коней.

— Навесні я піду в науку до майстерні мадам Лібман. Спочатку без платні, тільки так вона погодилася мене взяти. Може, тоді й побачимось.

Наші погляди зустрілися, а дідо нетерпляче замахав руками.

Втретє Сарело довелося зупинитися, коли ми проїздили повз осиротілий пагорб, на якому жила Раміна. Сарело погнав був коней чвалом, та я вирвав йому з рук віжки і зупинив підводу. Він не хотів поступатися, але дідо м'яко поклав руку йому на плече і дав мені знак.

— Йди, — прошепотів він.

Сніг засипав дім Раміни крізь армійський пролам у стіні. Крім тапчана і мила, все й досі стояло на своїх місцях: скриня із зіллям, горщики, одяг. Я навіть не знав, що мені відчувати, адже вона мене зрадила. Я покружляв по дому і зупинився перед вікном, з якого ми раз на тиждень роками дивилися в небо.

— До побачення, Раміно! — крикнув я у холодний простір, зачинив за собою двері і вернувся на дорогу.

Подалі від батька я розквітнув, зате дід старівся просто в мене на очах. Без своєї коханої землі та коней, без сотні справ, що визначали його життя в селі, він занепадав, мовчки сидів за столом і так само мовчки вкладався спати. У зимові й весняні місяці час спливав повільно, так ніби немічна баба, що з останніх сил переходить вулицю. Іноді годинами не було струму, а оскільки дров у нас теж було небагато, в домі панувала холодна, прикра пітьма.

Та звичайними вечорами ми сиділи у світлиці і слухали солдатське радіо, що передавало зведення з фронту. Виглядало, що військове щастя відвернулося від нас, бо тепер в наступ пішли росіяни. Щоразу, коли німці відступали, це називалося «вирівнюванням лінії фронту». Так ніби війна — це буханець хліба, від якого при кожній поразці відривають великий шматок, і щоб це приховати, потім рівно обрізають краї. Коли хліб закінчиться, війна буде програна, але ніхто нічого не помітить.

Ми слухали радіо, навіть уже полягавши в ліжка.

— Війна програна, кажу тобі, Якобе. В цьому я з твоїм батьком згідний. Нам доведеться дорого заплатити, хоч ми тут і ні при чім! — гукав мені дід зі своєї кімнати.

Ми лежали в темряві, кожен зі свого боку стіни, а музика з радіо лунала в тиші кімнат. Ми знали всі пісні, але часи, коли із задоволенням підспівували їх, вже минулися.

Якось я запитав його, що воно, власне, таке — наша справа . За стіною зашаруділа постіль, зарипіла підлога, а тоді він у нічній сорочці опинився перед моїм ліжком.

— Ми покинули Лотаринґію, бо там були війна, голод і чума. Ми шукали не нової війни, а миру і клаптика землі. Мені здається, війна і голод знов наздогнали нас. Та, на відміну від тодішніх часів, тепер не лишилося місця, куди б нам можна було втекти.

Дідо мав рацію, бо справжня наша війна почалася щойно після війни. Ще два роки — і нашому світові, який ми знали, настане кінець. Такі вечори завжди закінчувалися тим, що він розповідав мені історії з життя села або найперших поселенців, з яких усе почалося. В якусь мить дідо вимикав радіо або переривав розмову. За його диханням я помічав, що він заснув.

Чи він імпровізував, як колись Раміна, — цього я дотепер не знаю, та мені це й не було важливо. Цілі покоління Обертинів, одні багаті, інші бідні, впліталися в ці прадавні, могутні розповіді, щоразу витворюючи їх заново. Ніч за ніччю ми з дідом поринали з Лотаринґії просто в сон.

Дід наполягав на тому, аби він щодня міг заводити мене, а потім забирати зі школи, не так з турботи про мене, як радше, щоб надати дням якогось змісту. У своєму селянському вбранні серед усієї вишуканої публіки в електричному трамваї — урядників, офіцерів, торговельних представників — він справляв враження чужорідного. Іноді там траплялися вбого вбрані молоді жінки, які нізащо в світі не сіли б на вільне місце. Байдуже, якими б завантаженими й обвішаними закупами вони не були, їхнє становище видавалося їм таким природним і несуперечливим, що вони воліли стояти, аніж зробити щось, що в їхніх очах робити не випадало. Честь їхнього стану — хай яким низьким він не був — була їм дорожча.