Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— Можемо хоч цієї ночі перевезти все і закопати в стайні.

— Допоки я там живу, в мій дім ніхто не ввійде. Ви всі нечисті, це неможливо. А вже опісля робіть, що хочете. Солдати не звернуть уваги на купу мила. До того ж, звідки мені знати, що Ви дотримаєте слово? То як, домовимося, ласкавий пане?

Батько не відповів, мабуть, просто кивнув, а тоді розлив по келішках горілку.

— Ну, а тепер відкрий нам другу причину, Раміно. Просто так, з цікавості, — напосів дід.

— Краще вам її не чути. І так усе вдалося.

— Та ні, скажи вже, скажи! — підбивала її мама.

— Що ж, гаразд, якщо не скажу зараз, то потім уже не буде можливості. Але спершу закрийте двері до Якоба. Йому цього знати не треба.

Чиясь невидна рука натиснула на клямку. Як я не прислухався, з решти розмови почув тільки шепіт, перерваний маминими зітханнями. Другий аргумент, що промовляв на користь Сарело, став відомий мені лише багато років згодом.

В день, коли Раміна назавжди зникла з мого життя, мене не було з нею. Мене залишили вдома, бо я все ще хворів. Першою повернулася мама, сіла на краєчок мого ліжка і приклала руку мені до чола, перевіряючи температуру.

— А де всі решта? — спитав я.

— Вантажать усе на підводу. Вночі перевезуть сюди.

Мама розповіла, що вдосвіта приїхало кілька вантажівок, півроти на чолі з капітаном. Ніхто не попередив їх, що на пагорбі, крім Раміни, давно немає ніяких циганів. Сарело вже сидів між батьком і дідом на підводі, так ніби його місце було там зроду.

Капітан безпомічно роззирнувся, а тоді запитав батька, де ж ті цигани, яких він має відтранспортувати. Батько пояснив, що, крім Раміни, тут нікого не залишилося, а її даремно намагатися витягти з хижі силою. І десять коней не подужають, якщо вона сама того не схоче.

— Десять коней ні, а от румунське військо — так, — відказав капітан.

Він побрався на пагорб, в той час як його солдати невизначено тупцялися внизу. Батько запропонував їм цигарки, і вони жадібно закурили. За якийсь час з Раміниної розвалюхи вийшов капітан, ще безпорадніший, ніж перед тим. Це навіть здалеку було видно, підкреслила мама. Він зійшов з пагорба і прикликав до себе чотирьох солдатів.

Тим часом чутка про те, що Раміну забирають, рознеслася селом, поприбігало багато дорослих та дітей, щоб подивитися на цю подію. Але вони трималися осторонь, налякані військовими одностроями. Солдати відклали гвинтівки, піднялися на пагорб і зникли в халупі.

Якийсь час нічого не відбувалося, потім один солдат знову вийшов, він справляв враження дуже розгубленого, і подав капітанові якийсь знак. Той вилаявся — розлогою, соковитою румунською лайкою — а тоді тицьнув пальцем в одного селянина:

— Гей, ти! Біжи додому і принеси якогось інструменту, щоб виламати стіну.

Селянин спершу навіть не рушив з місця.

— На що ти чекаєш? Я ж не можу стирчати тут цілий день!

І офіцер знову вилаявся.

Коли селянин повернувся, солдати взяли в нього інструменти і взялися до роботи. Досить скоро у ветхій стіні вони вибили отвір, крізь який можна було винести не те що Раміну — коня. Капітан дав наступні накази, солдати, не задіяні в домі, вишикувались ланцюгом у два ряди, з халупи долинуло: «Хлопці, на рахунок три підня-ли!»

Спершу з'явився кутик канапи, тоді показалися троє чи четверо дужих солдатів, а потім і Раміна, що сиділа, немов на троні. Її проносили крізь пробитий отвір з такою обережністю, ніби не хотіли заподіяти нічого злого, а тільки прислуговували їй. Вірно й терпляче тапчан витримував її вагу. Коли вся Раміна разом з тапчаном опинилася надворі, тягар перебрали інші кремезні плечі. Ще інші понесли її вниз. Раміна пливла повітрям на руках і плечах багатьох чоловіків і якусь мить здавалася невагомою, мов пір'їна.

— Мов королева, вона виглядала, немов королева, — сказала мама.

З величезним зусиллям її перенесли через рів, а тоді підняли на вантажівку.

— Хай там у місті вирішують, що з нею зробити, — просичав капітан.

Заклякло і непорушно сиділа вона там нагорі й дивилася зверху на людей. А тоді сталося щось несподіване. Хтось із дітей вигукнув:

— До побачення, Раміно!

Ще кілька селян попрощалися з нею, мама з дідом теж.

— До побачення, люди, — відказала вона. — Побачимося на небесах. Не знаю, як ви, але я напевно туди потраплю.

Колона вантажівок рушила, до останньої миті Раміна дивилася назад і бачила, як пагорб, село, все її життя незворотно віддаляються від неї. Дідові довелося тримати Сарело, щоб той не кинувся їй навздогін і тим самим не виказав себе. В дідових руках він спочатку затверд, як камінь, а потім, мов тісто, обм'як.