Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— У мене є син, якого всі ви знаєте. Може, він не наймудріший, але в руках дуже вправний, та ще й затятий. Що покладе собі — того конче доможеться. Він продає майже всі ножі, які робить. Навіть Вам, дідусю, не вдається продати всю свою худобу на базарі. Хлопець дещо вміє і навчиться ще більше, якщо ним покерувати. Я не хочу, щоб він умер таким молодим…

— Ближче до діла, Раміно. В мене не міх часу, — застеріг її батько.

— Та я вже, власне, про діло й говорю. Якоб слабовитий і не зможе пізніше вести господарство. Та й талану до підприємництва в нього катма, хто-хто, а я добре знаю. Словом: я пропоную Вам мого сина. Щоб не згинув на Бузі, як його мати. Ви б також не схотіли, ласкава пані, щоб Якоб помер просто тому, що хтось вирішив, що він має померти.

Рамінин голос сповнився благанням.

Я почув, як батько гримнув кулаком по столу, а тоді в гніві закричав:

— То ось що ти збираєшся мені запропонувати, безсоромна? Свого сина? Аби я ще й його роками годував, як тебе? Та коли ж цьому буде край?

Я уявляв собі, як Раміна й далі сидить незворушна, споглядаючи всю сцену своїми блискучими, хитрими очима, і чекає, поки спаде перша хвиля обурення.

— Мій син Вам добре прислужиться, краще, ніж Якоб. Він міг би навіть стати Вашою правою рукою. Колись же Вам тут знадобиться наступник.

Я уявив собі, як Раміна насолоджується враженням, яке справили її слова. А вона ж з певністю знала, хто там, у сусідній кімнаті, все це чув і не вірив власним вухам, не міг повірити в таку зраду. Втім, гадаю, в неї не було іншого виходу, як зробити найвищу ставку, щоб лише врятувати синові життя. Хто б їй взяв то за зле?

Впав стілець, батько важко заходив своїми чобітьми по світлиці. Його голос то наближався, то знов віддалявся.

— Мій наступник? Циганчук? В німецькому дворі? Ану, забирайся звідси! Геть! — кричав він.

— Та заспокойтеся. Ось побачите, воно оплатиться, — відказала Раміна, не зрушивши з місця. — Я чекала, що Ви саме так все сприймете, хоч, якби запізнали його трохи краще, то змінили би свою думку Він невибагливий, може спати навіть у стайні. Та якщо цього замало, в мене є ще дві поважні причини, — вела вона.

— Геть! — гримнув знову батько і розчахнув вхідні двері.

— Ласкавий пане, зачиніть, будь ласка, двері — протяг. Я вже сказала, що Вам воно оплатиться.

— Не бачу, яким чином!

Раміна вичекала (і я знову виразно собі уявив, як вона смакує цю мить) і нарешті промовила:

— Я віддам Вам не тільки мого сина. Я віддам Вам усе моє золото.

Двері знову безгучно зачинили, батько повільними кроками підійшов до столу.

— Золото? Та ти ж роками живеш з наших подачок, Раміно. Єдине золото, яке ти маєш — в твоїх зубах, — закинула мама.

Та вона помилялася.

Її чоловік, булібаша, розповідала Раміна, вклав усе своє майно в золото. В тисячі золотих талярів Франца-Йозефа, які він ховав у колесах та днищі свого фургону. Він їздив, працював і спав на своєму багатстві, а в дім заходив лише поїсти, або щоб Раміна розігнала його соки.

Отож, коли він зібрався піти від неї, і нова молода жінка вже чекала в фургоні, Раміна пригрозила йому найстрашнішою зброєю, значно страшнішою за хустину з місячною кров'ю. Вона грозилася скликати «кріс» — загальне зібрання циганів, яке могло не тільки виключити булібашу з громади, але й навіки стерти ім'я його і згадку про нього зі спільної пам'яті. Поставлений перед таким вибором, що був гіршим за смерть, Рамінин чоловік віддав їй усе своє золото.

Коли булібаша рушив у дорогу, Раміну все ж охопила така лють, що вона вирішила наздогнати його і покарати, якщо вже не найлютішою, то другою за нищівністю зброєю. Вона взяла від іншої циганки хустину, просякнуту кров'ю місячних, і кинулася навздогін, але втікачі мов крізь землю провалилися.

Шістнадцять років пролежало те золото в Раміниній халупі, в тій кімнатчині, до якої мені було зась, сховане в шматках мила, яке вона виготовляла з нашого лою. В кожному бруску по два-три таляри, Раміні це здалося надійним сховком, бо будь-який злодій міг би подумати, що вона просто торгує милом.

Її промова таки справила враження, і я спробував уявити собі спантеличені обличчя батьків та дідуся. Всі надовго замовкли, а коли хтось намагався заговорити, одразу ж затинався. Було чутно, як хитається маятник годинника. Тихесенький, майже нечутний звук, так ніби й він хотів виявити делікатність і не заважати, наскільки можливо.

Лиш за якусь часину знов зазвучав батьків голос, тепер уже набагато лагідніший, мало не оксамитовий: