Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Вночі я прокинувся від дивних звуків зі стайні. Обриси підводи, на якій Рамінин скарб чекав свого нового сховку, виразно вимальовувалися на нашому подвір'ї. В слабкому світлі лампи батько із Сарело копали яму там, де — наскільки я міг розгледіти крізь напівпрочинені двері стайні, — зазвичай стояли дідові коні.

Через кілька днів після Раміниної евакуації я, тепло закутаний, виїхав з дідом за село, щоб подивитися на покинутий пагорб. Дідо, який рідко шмагав коней, а здебільшого правив лише тихенькими вигуками, похмуро принишк біля мене. Ми довідалися, що незабаром батько збирається вислати нас до Тімішоари, мене — до німецької школи, а його — доглядати за мною. Ми мали жити в нашому міському будинку і регулярно отримувати з села все, що потрібно для життя.

— Так твій чоловік одним пострілом вбиває двох зайців, — сказав дідо матері.

Мама тільки знизала плечима і втекла в мовчанку.

— Та скажи хоч щось! — завимагав він. — Ти ніколи нічого не кажеш.

— А що мені казати? Він і так нікого не слухає. До того ж хлопцеві потрібна освіта і хтось, хто б за нього подбав. І добре, коли це будеш ти, тату. Там тобі житиметься зручніше, ніж у челядні. Повір, так для всіх буде краще.

Дідо похитав головою.

— Не пізнаю моєї доньки.

Далеко в полі тепер вправлялося ще більше чоловіків, слухаючись скупих наказів вчителя Кірша. На стовпцях було закріплено кілька опудал, і вони стріляли по них з певної віддалі. Не стверджуватиму, що я, зі своїми ніжками-сірничками, що стирчали з коротких штанців, ніколи не мріяв бути таким, як вони — справним, міцним і вдатним на все німецьким хлопцем.

Дідо скрутив папіроску, а тоді показав на них пальцем.

— Я радий, що ти ніколи не станеш солдатом, Якобе.

— А до нас війна дійде? — спитав я його.

— Це відомо тільки їй. В кожному разі, не так швидко, як декому з наших тут хочеться.

Він помовчав.

— Бачиш отам свого вчителя, Кірша? — спитав він за хвилю. — Я добре знав його діда. То був замкнений чоловік і мав лише одну мрію — літати. За нею занедбав усе: свій двір, свої обов'язки в селі, жінку, яка його потім кинула. Кожну вільну хвилину він проводив у повітці, майструючи свій літальний апарат. Якось в неділю, відразу після церкви, він виволік його двома кіньми на вулицю, а звідти на пагорб, який тоді ще не мав назви, бо там ще не жили цигани. Звідти, де стоїть Рамінина хижа, він узяв розбіг і справді полетів, на висоті в кілька стіп — і то задовго до того іншого, Oттo Лілієнталя. А коли приземлявся, скрутив собі в'язи, так само, як силач Фішер. І тепер скажи-но мені, що дурніше: полягти на війні чи впасти з неба?

— Смерть є смерть, діду. Як гадаєш, Раміна теж помре?

— Цілком можливо. Часи нині особливо неприхильні до таких, як вона. Стривай, я хотів показати тобі щось інше.

Він з'їхав з дороги на грудкувату, чорну землю, де недавно спалили кукурудзяний сухостій. Восени ми, діти, завжди казали, що земля стала чоловічого роду, як в румунській мові — бо вона вся вкривалася чорним заростом.

Ми зупинилися перед велетенською западиною, майже цілком порослою чагарями, що виглядала, мов задавнена, погано загоєна рана. Так ніби там хтось поколупався у земних нутрощах. Такі заглибини були на всіх чотирьох кутах села, сказав дід. Вони походили з часу, коли тут поспіхом і з крайньої потреби, під безперервним дощем, навесні 1772 року вибудували дві сотні домів.

Новоприбульці з Лотаринґії знайшли тимчасовий притулок в Мерсідорфі, одному з небагатьох вже посталих сіл. Довго вони жили в страшенній тісноті, сподіваючись допомоги з Тімішоари, а коли та не надійшла, чимало з них рушили далі. Після крижано-холодної зими прийшла лагідна, дощова весна, якщо не діяти негайно, колоністи не встигнуть нічого посіяти і знов доведеться голодувати. Фредерик Обертин сказав: «Якщо треба, ми побудуємо село самі, голими руками». А тоді сів на коня і поїхав до Тімішоари — говорити з керівництвом.

— А він і справді був? — спитав я діда.

Він докірливо подивився на мене:

— Як ти можеш у цьому сумніватися? Це тобі не Рамінині оповідки. Все записано в сільській хроніці. Та якщо хочеш, я колись розкажу тобі докладніше.

Після цього ми повернулися в село.

Батько хотів чимшвидше знести Рамінину халупу, так ніби спішився знищити останні сліди, що нагадували йому про сумнівну оборудку, на яку він пристав. Але тут спротивився Сарело — єдиний раз у житті. Він благав батька залишити все, як є, бо, можливо, вона таки ще повернеться.