Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Попервах Сарело стинав голови всім нашим курям. Ми знаходили їх уранці на подвір'ї, в калюжах крові, а його неможливо було дошукатися. Він вештався десь з іншими дітьми або на базарі. Мама ставила миску з недоїдками коло його ліжка, а пізніше вона завжди виявлялася порожня. Говорив він ще менше, ніж завжди, а коли батько давав йому якесь завдання, тільки кивав, втупившись собі під ноги. Іноді він прослизав тінню поруч, іноді виникав так зненацька, що всі лякалися.

Ніколи не було відомо, що в нього на думці і які в нього наміри, але його надійність та сумління пом'якшували батька. Свині й корови щоранку о п'ятій були вже на пасовиську, стайня вичищена, а подвір'я заметене. Він швидко навчився обходитися з трактором і молотаркою, та й взагалі, завжди опинявся під рукою, коли потрібна була якась допомога.

Невдовзі він навіть уже супроводжував батька до міста, а по поверненні той казав:

— Йому ще треба трохи відтанути, і тоді з нього вийде навіть управитель. Все одно старого скоро доведеться замінити. А поки що хай вчиться всього, що для цього потрібно.

Батька взагалі наче підмінили, в дім прийшов спокій, якого ми раніше не знали. Вечорами він сидів із Сарело при столі у світлиці і навчав його рахунку й письма, наскільки це потрібно рільникові.

Ми щодня тепер бачили те, що нам досі було невідомо, — батькову терплячість. Він насвистував пісеньки Сари Леандер або Лейли Андерсон, які ми знали з радіопередач для солдатів. Коли вони не схилялися над книжками чи зошитами з рахуванням, то лагодили годинники, радіоапарати чи меблі, які сусіди приносили на направу.

Вони розбирали все, що потрапляло до рук, а потім знову складали. До пізньої ночі було чути, як вони гримлять молотками, пиляють, паяють і лаються, коли щось не вдавалося. Батькові дуже припали румунські лайки Сарело. З якогось будильника вони змайстрували спусковий механізм для фотоапарата, купленого в місті. Ми всі поставали перед камерою, ошатно вбрані й зачесані, а тоді батько натиснув на кнопку.

Сарело подобався батькові, а те, що своїм білявим волоссям і ясною шкірою він різнився від звичайного цигана, додавало йому ще більше батьківської прихильності. Не пам'ятаю вже, чи ревнував я, чи мені так навіть подобалося. Просто я вже не перебував на лінії вогню. І цього було досить.

У січні 1943 року ми з дідом перебралися до міста. Батько подбав, щоб я міг там продовжити шкільне навчання.

— Набагато краща, престижна школа, — сказав він. — Так чи інак, вже найвищий час комусь з Обертинів подбати про свою голову. Не зашкодить.

Хоч було дуже холодно, останню ніч дідо провів зі своїми кіньми, в той час як Сарело давно вже зручно облаштувався в челядні. Дідо взяв із нього обіцянку, що він доглядатиме коней, як своїх власних. Від'їжджаючи, дідо прошепотів: «Без мене вони загинуть».

Сарело чекав нас біля підводи, наладованої харчами. Ми щільніше закуталися в пальта, тільки очі визирали з-під шаликів і шапок. Перш ніж відкрити браму, я востаннє озирнувся і побачив на веранді маму зі схрещеними на грудях руками. Вона трохи розвела їх і покликала мене до себе. Йдучи до неї, я дивився на її руки і гадав, чи розкриє вона обійми повністю. Та коли підійшов, вона сховала руки в кишені.

— Ти справді нічого не забув? Усе спакував, що потрібно в місті?

— Так, мамо.

— Ось побачиш, скоро в тебе з'являться нові друзі, і ти навіть не схочеш сюди повертатися. Пізнаєш стільки всього нового. Станеш гарним молодим чоловіком.

— Але я більше хотів би залишитися тут.

— Коли я була зовсім молода, Якобе, то подалась до Америки, щоб стати в пригоді своїй родині. А тепер твоя черга подивитися, чим можеш придатися ти. Батько готовий підтримувати тебе в освіті. Ти міг би бути йому трохи вдячний.

— Вдячний? — перепитав я.

— Він тяжка людина, але де б ми тепер були без нього? Без нього й тебе не було би на світі. Пильнуй діда, він уже немолодий. Пильнуйте один одного, чуєш? Сарело постійно привозитиме вам харчі, а я щоразу передаватиму щось смачненьке. Побачимося вліті, Якобе. А тепер йди вже, вони чекають.

Вона погладила мене по плечу, так ніби змахуючи порошинку. Не встиг я дійти до підводи, як вона ще раз покликала мене. Пішла мені назустріч, і провела рукою по волоссю.

— Ти заріс. Я сказала дідові, щоб постриг тебе трохи коротше. Кілька тижнів тому я дещо замовила сербській кравчині для тебе. Вчора зустріла Катіцу, вона пообіцяла, що буде чекати сьогодні на виїзді з села і віддасть тобі пошите. Сподіваюся, буде в сам раз.