Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— У цьому одязі ти виглядаєш, як справжня міська дівчина, — сказав я.

— Коли йдеш до замовників додому, треба так вбиратися.

Я міркував, що б то іще сказати, аж згадав про речі, які вона передала мені, коли ми з дідом виїжджали з села.

— Штани сидять як улиті.

— Не тиснуть? — спитала вона.

— Ні, анітрохи! То що, тоді до завтра?

Вона відповіла, так ніби самозрозуміло:

— Якщо пройдешся кілька разів вулицею, я побачу тебе з вікна.

А тоді зникла у внутрішньому подвір'ї, де містилося ательє мадам Лібман. Так почався мій час з Катіцею.

Ми зустрічалися при вході в подвір'я ательє і йшли гуляти уздовж каналу Беґи. Можна було подумати, що ми живемо в мирний час, а не у війну. В літніх садах було повно людей, пили вино з Баковії і пиво, яке варила броварня на околиці міста.

У дощові дні ми ходили в кінотеатр Мозі, де тепер показували вже не американські, а німецькі фільми. Мозі був власником єдиного в місті ролс-ройса. Він добре знав, скільки тривають фільми, і з'являвся на своїй машині саме в перерві, коли ми всі стояли на вулиці. Здалеку, ще не виїхавши з-за рогу, він сигналив у клаксон, розлякуючи поодиноких коней, що по спеці волочили підводи. Наближаючись до натовпу, він додавав газу, щоб якомога ефектніше загальмувати просто перед нами. Авто виблискувало, як золото в роті цигана.

Коли відтак він висідав у своєму бездоганному білому вбранні, це завжди викликало сенсацію. Дехто забував про другу частину фільму, щоб тільки як слід роздивитися це диво техніки. Один якось допитувався, чому саме ролс-ройс, а не щось німецьке. Бо щодо фільмів, смак Мозі був однозначно німецький, а от автомобільне вподобання — англійське.

— Фільм — це втіха для душі, а машина — для ока, — відповів він.

Але ми так ніколи й не зрозуміли, чому душа його була німецькою, а око — англійським.

Через страх забруднитися Мозі забороняв до себе доторкатися. Раз якось розстелив носовичка на землі, став на коліна і вдихнув вихлопи своєї машини. Закашлявся, обтріпав одяг, а тоді проголосив драматичним тоном:

— Це запах майбутнього, мої дорогі.

Ми з Катіцею ніколи не торкалися одне одного, ні в кінозалі, де це робили всі, ні під час прогулянок берегом Беґи, де всі інші готувалися до подальших доторків. В цьому не було потреби, бо все було спокійною рікою, яка плавно несла нас з собою, щоб через кілька годин знову прибити до берега.

Насамкінець я відпроваджував її до крихітної, вогкої кімнатчини над ательє, яку надала їй мадам Лібман. Та дні, які нам судилося провести на вулицях, в парку, на каналі, були полічені. Перші осінні бурі вже бушували над краєм, спричиняючи великі збитки в Грозенау, як нам тиждень у тиждень розповідав Сарело. Іноді дощ і вітер цілими днями брали місто в облогу, і доводилося кіньми витягати загрузлі в багнюці машини.

Дідо не втручався до мене, але підозріливо споглядав за моєю незвичною веселістю.

— Вона принаймні швабка? — спитав він одного дня. — Від мене нічого не приховаєш.

— Це та сербка, дідусю. Наша Катіца.

Він довго мовчав з цього приводу, але потім колись таки покликав мене до себе.

— Приведи її додому. Не та тепер погода, щоб товктися надворі. А тут ви можете… — він на мить замислився, — …читати, чи що ви там з нею робите. А то ще заслабнеш.

Та я знав, що це не єдина причина, чому він хотів мати нас при собі. Одним вухом він слухав погані новини з Росії, другим — наслухав мене і Катіцу. Зненацька заходив до моєї кімнати, вдаючи, ніби щось шукає. А що саме, вже не міг згадати. Катіца здебільшого шила на ліжку, підібгавши одну ногу і звісивши вільно другу, її литка й стопа неабияк бентежили мене за читанням.

Читаючи, я іноді відчував на собі її погляди, але на що саме люблять дивитися дівчата, не знав. От так, між раптовими появами діда, її шитвом і моїм читанням, поглядами й умисним відведенням погляду, не менш інтенсивним, ніж самі погляди, і минав час.

Над вечір дідо завжди нетерпеливився. Він ходив по кімнатах, мов у клітці, від якої не мав ключа. Цього часу він прагнув найбільше, бо завжди проводив його з пані Естеррайхер. Всього кілька хвилин, але досить, щоби покласти свою руку на її. Він підходив до дверей, виходив надвір і вертався, аж поки якось одного дощового дня я не сказав йому:

— Можеш йти, дідусю. Нічим не журися.

Він навіть не спитав, звідки я знаю, що йому кудись хочеться, лиш прошепотів:

— Ти ж не зробиш їй живота, правда?

І кивнув головою в бік моєї кімнати.

— Ніякого живота, діду. Йди вже.