Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Він узувся в чоботи, одягнув дощовик, низько насунув на чоло капелюх і пішов. Я довго зволікав, перш ніж повернутися до Катіци. А коли нарешті зайшов до кімнати, побачив, що вона відкинулася на матраці, спершись на лікті. Тепер обидві її ноги звисали з ліжка. Дрібненька, непоказна Катіца враз перетворилася на істоту, що заповнила мою кімнату, моє ліжко і мої думки — і не було куди від цього подітися.

— Що читаєш? — спитала вона і підвелася, побачивши, що я знов узявся за книжку.

— Історію, яка відбувається в Америці, на Міссісіпі.

Вона розчепірила пальці ніг, і знов я побачив їх — її литки.

— А що це таке?

— Ріка, більша й ширша за наш Дунай.

Її живіт, який я не смів їй зробити, здіймався і опускався, а з ним і все, що вище. І це м'яке коливання струсонуло мною дужче за землетрус.

Я встав зі свого місця, щоб засвітити світло, коли вхідні двері розчахнулися, і почулася дідова лайка, румунські прокльони, яких я ще ніколи від нього не чув. Я вже подумав, що це якось пов'язане з Катіциним животом і приготувався виправдовуватись, але я помилявся.

— Чорти б їх побрали, цукерня закрита. Кілька днів туди не навідувався — а вона вже закрита. Порожня й зачинена.

Він пожбурив чоботи і дощовик в куток.

— Всі вітрини забиті дошками, і ніхто не знає, куди вона поділася.

— А вона єврейка? — спитала Катіца.

— А хто ж іще? — відповів дід.

— З таким іменем? — не повірив я.

— Хлопче, євреєм можна бути з будь-яким іменем. — Він похитав головою. — Один торт залишився, і той вже запліснявів.

Він лаявся, доки вистачило лайок, а тоді на багато днів замовк і відмовлявся виходити з дому. Минули тижні, поки ця історія якщо й не забулася, то принаймні остаточно відійшла на другий план. Він більше ніколи про це не говорив, і хоч як намагався розшукати пані Естеррайхер, довідатися щось про її долю, так нічого й не домігся. Тож поступово він здався.

На початку 1944 року канал замерз, після кількох днів снігопаду настали тижні стужі. В деяких місцях крига була така товста, що можна було переїхати підводою, інші ж місця були оманливі й ставали пасткою для необачних сміливців. Катіца тим часом бувала вже у нас, як вдома, і дідо знову старався не залишати нас на самоті.

Хай як мені того хотілося — водночас я був вдячний йому. Бо без нього її стопи й литки, її живіт заполонили б мене без решти. Катіца часто їла в нас, дідо віддавав їй з собою рештки і ще трохи зверху.

— Дарма, Якобе, — бурчав він, коли я, відпровадивши її, повертався додому, — вона сербка, а ти шваб. Не забувай про це.

Ніхто з нас не помітив батькового приїзду того осяйно-блакитного лютневого дня. Він приїхав автомобілем, умістивши в нього все, що зазвичай привозив Сарело. Того вже було небагато, бо війна, теж голодна, залишила у Грозенау лише спорожнілі комори та стайні. Румунські солдати відбирали у селян все, що ті не встигли сховати.

Батько обтупав чоботи перед дверима і ввійшов. Ми з Катіцею були в моїй кімнаті.

— Що там каже радіо, діду? — зачули ми його голос у світлиці. — Програємо війну? Вдома я слухаю тільки платівки твоєї доньки, більше нічого вже не витримую. В тебе не лишилося горілки? Зараз би кості зігріти.

Ми чули, як дідо встав і пішов до пивниці, вернувся і мовчки налив батькові.

— Що там у Грозенау? — спитав він.

— Недобре. Хлопці вбралися в німецьку форму і поїхали на фронт. Старі скоро очі виплачуть. Я так і сказав їм на останніх зборах: Були б раніше мудріші, не довелося би тепер плакати. Непер також пішов, але вже вернувся — привезли вбитого. Я все йому казав, застарий він уже для війни, але він тільки й торочив, для нашої справи, мовляв, ніхто не застарий. А тоді взяв гвинтівку на плече і сів до потяга. Відразу ж в Сербії бомбою розірвало. Ми з дзвонами понесли його в село, як належиться. Ну, а тепер — чого я приїхав. Як хлопець справується в школі?

— Він добрий учень. Наука дається йому легко.

— Що ж, тим ліпше. Де він? У мене новина для вас обох.

Я витяг з шухляди останнє шкільне свідоцтво і пішов до світлиці, Катіца за мною. Він взагалі не звернув на неї уваги, а мені простягнув руку. Я поклав перед ним розгорнену книжечку з оцінками, але він, навіть оком не кинувши, її закрив. Катіца залишилась стояти на порозі.

— Сядь, хлопче! — звелів він мені. — Маю сказати тобі щось важливе. Говоритиму без вихилясів, мені відразу треба назад. Сарело в нас уже півтора року, і вже тепер знається на всьому, що має знати селянин. На відміну від тебе, він дуже здібний, і я порішив призначити його своїм спадкоємцем. Тебе земля і так не цікавить, ти більше годишся до школи, до книжок.