Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Якщо росіяни зараз не заберуться, я замерзну і вмру. Крига не піддалася тоді, бо хотіла втримати мене при житті, для якоїсь іншої смерті, яку хтось — може, й Бог — замислив для мене. Шкода, що Раміна постійно розповідала про два мої народження, але ніколи про смерть. Що в мене тепер не було більшого вибору, аби підшукати для себе найкращу. Бо чи спіткає вона мене в Сибіру, чи просто тут, на нашому цвинтарі — без Раміни я вгадати не міг.

Я зібрав усю відвагу, відсунув могильну плиту і висунув голову. Сніг не падав, вітер теж ущух. Гробівці й пам'ятники сховалися під товстим білим покровом. Навіть паркан, що відділяв цвинтар від поля, ледь можна було розрізнити. Я потягнувся і стріпав сніг, відчув, як оживають мої закляклі кінцівки. Ледь помітними стежками прокрався до цвинтарної брами.

В селі, може навіть перед нашим подвір'ям, рухалися світла, до моїх вух знов долинули крики російською, що, мабуть, закликали до поспіху, тоді ляснув постріл, жіночий вереск. Ніч була не темна, бо її освітлював сніг. Недостатньо темна, щоб сховати мене.

Запала коротка тиша, так ніби село заснуло, і все виявилося лише лихим сном. І тільки там, де була головна площа, світилися фари. А тоді завелися двигуни, і невдовзі вже кілька вантажівок рушили з села.

В цю мить ковдра хмар роздерлася, і місяць залив усе своїм блідим світлом. Я повернувся у сховок, переконаний, що зараз останні росіяни поїдуть, і я зможу вернутися додому. Я задрімав, коли зненацька почув голоси, що наближалися до цвинтаря, але не розумів, якою це мовою говорять. Через щілину мені було видно світло кількох гасових ламп, здавалося, люди про щось змовляються. А тоді вони рушили алейкою до гробівця Дамасів. І тепер я вже виразно розчув мову, знайому мені з Тімішоари, коли росіяни шукали у нас горілку.

Доля говорила російською, та коли вона зупинилася перед гробівцем, я почув знайомий голос:

— Виходь, хлопче. По всьому, — закликав мене батько.

Я відсунув плиту, і лампи засліпили мене так, що я затулив очі рукою. Я відчув, як двійко міцних рук витягають мене нагору, але навіть не міг боронитися.

Першою постаттю, яку я розрізнив, був Сарело, другою — батько. Він сказав:

— Вибач, хлопче. Вони прийняли Сарело за тебе, хотіли його в мене забрати. Навіть парох не міг переконати. У мене не було іншого виходу. Від тебе я можу відмовитися, а від нього — ні.

Двоє російських солдатів підхопили мене попід руки і повели. Позаду на відстані йшли батько й Сарело. Мене грубо погнали до світла фар, та я не пручався, так як Раміна, всією своєю вагою. Я не линув, як вона, понад головами солдатів, а втягнув голову в плечі. І не сидіти мені на вантажівці, мов на троні — маленький тріумф у мить найбільшої поразки.

Заціпенілий — заціпеніння охопило мене, відколи я довідався про Катіцину смерть — я прямував до місця, де провів півдитинства. Де дідо продавав худобу, Сарело — ножі, а Катіца — спідниці й костюми, пошиті її мамою. Де матері розглядалися за майбутніми невістками. І де тепер дві вантажівки чекали на останніх, кого ще вдалося впіймати.

Разом з іншими жінками й чоловіками мене погнали вулицями. Їх хапали в садах і стодолах, витягали з льохів і горищ. Безуспішно вони намагалися захиститися від холоду своїми шалями, хутряними шапками та піднятими комірами. Коли ми всі вже опинилися на вантажівці, я роззирнувся. Там були вчитель Кірш, німий і насуплений, та кілька його хлопців, найрвійніших у військових вправляннях.

Двоє чоловіків розповідали, що вони ховалися у млині, якусь жінку знайшли у бочці гноївки, і її сморід супроводжував нас до самого міста. Іншу жінку важко поранили, коли солдати багнетами штрикали в сіно. І все одно її, напівмертву, поклали біля нас. І посеред цього всього стояв я, Якоб, Jacob через « с ».

Поволі усе село зійшлося до вантажівок. Люди стояли мовчки. Вони принесли те, що хотіли дати в дорогу своїм дітям, братам і сестрам: одяг, харчі, фотографію на згадку. Але румунський перекладач застеріг їх не наближатися, а солдати відтісняли натовп назад.

Я виглядав за батьком і Сарело, які йшли за мною — але вони десь зникли. Я шукав за дідом — але і його не було. Та в одному темному місці я розгледів постать, що здалася мені знайомою. Вона ступила крок вперед, потім ще один, і раптом я впізнав маму. Я не покликав її, просто дивився, не зводячи погляду, такий вражений тим, що вона прийшла. Вона, що жодного разу за мене не вступилася.

В руках вона тримала клунок, не давала солдатам відтіснити себе і з усіх сил боронила те, що притискала до грудей. Щойно випала нагода, вона кинулась до нашої вантажівки, але росіянин схопив її за руку і шарпнув так, що вона впала. Та вона не відступалася. Коли солдата покликав капітан і він відійшов, їй таки вдалося передати мені клунок.