Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Жюль привів коней, і коли Фредерик швидко зібрався, вони мовчки вирушили в дорогу. Якийсь час їхали верхи на Марсаль, обігнули місто і вже невдовзі опинилися в густому лісі, в якому цигани споконвіку знаходили собі прихисток. Угледівши тоненький димок над верхівками дерев, вони спішилися, прив'язали коней, щоб ті не викрили їх своїм іржанням, і стали скрадатися. Вони знали, що хрускіт найменшої гілки може позбавити їх здобичі.

Якщо серед циган виявиться кілька міцних чоловіків, вони й самі запросто можуть перетворитися на переслідуваних. Цегунів, як їх тут називали, боялися, бо вони вміли обходитися не тільки з кіньми, але й зі зброєю. Та якщо там самі жінки та старі, у них є шанс.

Минули часи великих переселень, коли цигани сотнями з'являлися перед брамами міст, і їх приймали благоговійно й обдаровували. Тепер вони блукали невеличкими гуртами, щоб не надто впадати у вічі. Вони стали лякливі і обирали шляхи, віддалені від людських осель. Коли зупинялися — то тільки в гущавинах лісу. І все одно їх переслідували, а на перехрестях більших доріг стояли прибиті дошки з попередженням, що кожного цигана, якого впіймають, буде негайно повішено.

Щастя було по боці Фредерика і Жюля, бо в хащах принишкло лише кілька обдертих жінок з маленькими дітьми, якийсь старий дід і тільки один парубок. Зі стовбурів дерев, листя та шкур вони спорудили відкритий з одного боку курінь і тепер сиділи навпочіпки коло ватри, на якій смажили зайця. Фредерик і Жюль розділилися. Жюль, пригнувшись, під захистом заростів обійшов табір з протилежного боку і засів там.

Фредерик відклав кинджал, витягнув пістоля і зарядив. Він знав, що Жюль зробив те саме. Та перший, вирішальний постріл завжди належав йому, він був влучний стрілець, мабуть, це в них у крові, казав йому батько, бо й дезертир Каспар міг двічі зарядити, вистрілити й поцілити на відстані чотирьохсот стіп.

Налаштувавшись, він прицілився в юнака і коротко свиснув. Жюлів свист прозвучав відлунням його власного, тоді він вистрілив, юнак упав. Жюлів постріл, що прогримів одразу після цього, тільки черкнув старого. Зчинився крик, жінки похапали дітей і кинулися навтьоки. Старий, надто немічний, повалився вже через кілька кроків. Одна з жінок в паніці побігла просто на Фредерика, він заступив їй дорогу й тримав, поки не надбіг Жюль і не зв'язав її. Відбиваючись, вона вкусила Фредерика в руку, тож він бив її, аж поки вона не обм'якла. З-за дерев, на безпечній віддалі, за ними спостерігали інші циганки.

Заки Фредерик стеріг свою полонянку, Жюль — такого задоволення він ніколи себе не позбавляв — підійшов до безживного тіла циганчука і відрізав йому обидва вуха. А тоді взявся за старого, що навколішки благав змилосердитися, і заколов його. Той ще хрипів, коли він і йому відрізав вуха. Жмутком листя Жюль витер лезо ножа, загорнув вуха в хустину і повернувся до Фредерика.

Він закричав у ліс: «Наступного разу спіймаєм і вас!», а тоді вони повели свою здобич до коней. З другої мотузки вони зв'язали петлю, накинули циганці на шию і потягли за собою в Марсаль. Спочатку вона пручалася, мало не задушилася, а тоді скорилася і йшла за ними зі згаслим поглядом.

Ще не було й полудня, а вони вже майже впоралися зі своєю роботою. Фредерик заплющив очі і вдихнув холодне, вологе повітря. В Марсалі вони подалися просто до дому судді, але просувалися повільно, бо треба було пильнувати, щоб люди не забили циганку. Мертвою вона принесла б їм значно менше прибутку, отож Фредерик пустив товариша наперед, а сам прикривав циганку ззаду.

Суддя виплатив їм винагороду. Коли Фредерик нарешті привів жінку до вежі, де її мали утримувати до страти, і передавав її варті, вона обернулася. В погляді зібралася вся її зненависть. Вона плюнула йому під ноги:

— Щоб ти так само голодував, як я.

Фредерик зареготав.

— Це вже сталося і без твого прокляття.

— І щоб всі нащадки твої теж голодували.

А тоді за нею захряснулася брама, і Фредерик почув лише слабкі кроки, що повільно віддалялися. Вони з Жюлем пішли до корчми, де були бажаними гість-ми, адже завжди більшу частину своєї винагороди видавали на найдешевшу брагу. Звеселілі й зігріті, вони рушили додому, і знов їм пощастило, бо коні йшли самі. Вони прекрасно знали дорогу, тож чоловікам треба було тільки втримуватися у сідлі. На дорозі до Дьєзу, на висоті свого дому Фредерик зліз з коня, віддав віжки Жюлеві і, похитуючись, пішов далі пішки.

Він саме переходив через місток над Салією, коли помітив, що з комина його будинку йде дим. Він обернувся, щоб покликати Жюля, але той вже був надто далеко. Тож не залишалося нічого іншого, як зустрітися з непроханим гостем сам-на-сам. Він витяг кинджал, зарядив пістоля і рушив до входу.