Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Двічі на тиждень торф вивозили до міста і продавали як дешеву горючу сировину пекарям і цеглярам. Зазвичай цю важку роботу вони робили удвох, та в день, коли він зустрів свою майбутню дружину, другий робітник лежав п'яний як чіп у своєму ліжку. Отож, Фредерика вирядили самого.

Він саме проїздив повз катедру з недобудованими вежами. Він часто молився перед пишними хорами, оздобленими вирізьбленими з дубового дерева головами пророків, мудреців і святих, щоб йому нарешті зустрілась якась підходяща для одруження жінка. Якраз в ту мить із собору вийшло стареньке подружжя з донькою, і ці люди, мабуть, ще поринуті в себе після молитви та приголомшені гучним, строкатим міським життям, втрапили просто під Фредериковий віз.

Фредерик з усієї сили натягнув віжки і в останню мить зупинив коней. Старий вилаявся тим самим діалектом, яким змалку говорив і Фредерик. Він вже збирався поїхати далі, бо в Ульмі було чимало лотаринзьких родин, що чекали на сплав, коли раптом побачив ту молоду жінку. Те, що не сподобалося б нікому іншому, в нього викликало надзвичайний захват — вона була така сама негарна, як і він.

Він зіскочив з воза і заспокоїв старого, вони довго розмовляли про колишню батьківщину і про те, чого сподіваються від нової. Потім про ймовірність дістати місце на кораблі, і Фредерик зізнався, що без дружини йому далі не пробратися. При цьому він усе зизив на доньку подружжя, що стояла трохи осторонь. Тут Фредерик раптом згадав про свої справи, але далі рушив тільки після того, як старенькі пообіцяли йому зустрітися завтра на тому ж місці. Вони не змушували себе довго вмовляти, здавалося, в їхніх головах зродилася подібна думка.

Невідомо, коли саме Ева, якій ледве виповнилося двадцять, але яка була розумною жінкою, зробила вибір на користь Фредерика. Чи ще на вулиці, коли зауважила його погляди, чи щойно при наступній зустрічі, в господі, куди їх запросив Фредерик. Хай там як, вона вже збагнула, що в її становищі не годиться надто перебирати. Бридкий чоловік на початку такої важкої подорожі й гризотного життя колоністів був даром Божим. І справді, невдовзі вона знов повернулася до собору, щоб помолитися за здійснення своїх мрій. Через кілька днів вони знайшли священика, який дав їм шлюб.

Тепер усе щастя було по Фредериковім боці, бо з грішми старого незабаром знайшлося й місце на одному з кораблів, готових вирушити в подальшу подорож. Разом із шістдесятьма іншими, переважно теж лотаринжцями, вони піднялися на борт. Дві вагітні жінки й цілий табунець малолітніх дітей, таких же заморених голодом, як і дорослі, зайшли в дерев'яну халабуду в шість стіп заввишки, споруджену на палубі. Стерновий, здоровенний як скеля, з допомогою інших чоловіків відштовхнув судно від берега і повільно вивів його на середину течії. Всі перехрестилися — на те в них попереду випаде не одна ще нагода.

Стерновий, виглядало, знав свою справу: він вправно маневрував, обходячи піщані мілини та скелища, що часто виникали раптово та, ледь видні, чигали під водою. Біля Інґольштадту вони увійшли у велетенські, густі плавні, де очерет змикався в суцільну ряхтливу поверхню.

Бузьки й качки прочісували заплави в пошуках комах і риб, а з-поміж очерету й осоки здіймалися лиски та лебеді. Потім річкове ложе звузилося, і біля Вельтенбурґу вони пливли повз високі, стрімкі й лісисті береги. Течія посилилася, але з нею теж впорались, і люди вже припускали, що доберуться загалом без якихось надзвичайних пригод. Що всі ті моторошні байки, яких вони наслухалися — просто вигадки корабельників, цих впертих, похмурих людей, які набивають собі ціну.

Декому навіть вдавалося ловити щук і коропів, та оскільки розвести вогонь не було можливості, їх викидали назад у воду. Сухі медяники, трохи сиру та яблук — ось і все, чим доводилось вдовольнятися. В Реґенсбурзі вони причалили за кам'яним мостом, через який ще кайзер Барбаросса вирушав походом на Єрусалим. Човни тулилися один до одного, чулися вигуки багатьма мовами, лайки, прокльони, погрози. Тут збували усе, що тільки можна було завантажити на кораблі: смалець, вина, волів, мідь і ще безліч іншого. Все місто нагадувало суцільний мурашник. Тут теж назбиралося багато люду: гессенці, франки, вестфальці, що так само як лотаринжці та ельзасці, прагнули на схід.

Два дні вони прочекали на комісарів, які видали їм паспорти колоністів, щоб вони могли в'їхати в монархію Габсбурґів. Крім Фредерика, який ходив купити трохи запліснявілого сиру й черствого хліба, та корабельника, що попростував одразу до шинку, ніхто не зійшов з корабля. Надто великий був ризик, повернувшись, застати своє місце зайнятим.