Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— Послухайте уважненько, — огризнувся корабельник. — То був нещасний випадок. Чого тому старому було треба? Чого він взагалі встав? Хіба я казав вставати? Ні, не казав. А тепер забирайтеся звідси!

Фредерик приступив ще на крок. Того разу він повалив корабельника з ніг і збирався зробити це знову, але той тепер був сповнений рішучости не поступатися. До того ж втрутився торговець.

— Що там між вами зайшло — не моя справа. То продаєш мені корабель, чи ні?

— А гроші в тебе при собі? — спитав корабельник.

— Ясна річ.

— Ну, тоді забирай.

— Гаразд, то ходімо до корчми і скріпим угоду.

— А ми? Що буде з нами? — допитувався Фредерик.

— А ви наразі отаборюйтеся тут, під відкритим небом, сподіваємося, вночі буде просто холодний бриз, без дощу, — відказав торговець. — Не думаю, щоб у когось було досить грошей на кімнату в заїзді. Якщо пощастить, за кілька днів хтось повезе вас далі, а як ні — будете чекати до наступного року.

— До наступного року? А що нам до того часу робити? — спитав Фредерик похмуро.

— А я звідки знаю. Про мене, жебрайте абощо.

Обидва чоловіки зареготали і вже хотіли піти, та тут торговець знову зупинився і обернувся до Фредерика.

— До того ж вам потрібні паспорти поселенців, а їх роздобути не так то просто. Зголосіться до Придворної палати, так буде найкраще.

— І де ж та Придворна палата? — допитувався Фредерик, але торговець лише знизав плечима, і вони з корабельником пішли собі геть.

Фредерик повернувся до своїх людей, що нерішуче стояли серед убогих пожитків, і пояснив, що йде шукати Придворну палату. Жінку й тещу він завів за якийсь невисокий мур, що захищав їх од вітру, згромадив на купу все, що в них залишилося, і вже збирався піти, як Ева схопила його за руку.

— А звідки мені знати, що ти вернешся?

— Я вернусь.

Він сказав це так рішуче, що в неї не залишилося жодних сумнівів.

Я так ніколи й не дізнався, як Фредерик розшукав ту Придворну палату, дідо теж не знав. Достеменно відомо — наскільки взагалі може бути достеменно відомо щось, що сотні разів переповідалося і прикрашалося — що він таки знайшов Придворну палату серед віденської веремії, і там його запевнили, що наступного ж дня пошлють на причал кількох урядників, які залагодять усі формальності. Тепер потрібно було тільки нового корабля.

Те, що було далі, Ева Обертон розповіла вже по смерті чоловіка, на своєму смертному ложі, після численних умовлянь священика полегшити душу в присутності дітей.

Повертаючись з міста на пристань, Фредерик проходив повз корчму, де корабельник з торговцем вже встигли як слід окропити оборудку, що й було помітно з кількості порожніх келишків на столі. Фредерик ламав собі голову, де б то примістити на ніч дружину й тещу. Він, звісно, сподівався, що складка з усіх пасажирів дасть достатньо грошей, щоби знайти нового корабельника, який повезе їх далі, але, так направду, здавав собі справу: ніхто з його супутників не мав достатньо грошей. А потім, де йому шукати того корабельника? Час спливав, уже темніло.

Він зупинився під вікном корчми і спостерігав за чоловіками. Торговець підливав знов і знов, сподіваючись виторгувати у п'яного корабельника нижчу ціну. Але й той був не ликом шитий і неймовірними кількостями шнапсу переслідував явно протилежну мету. Нарешті Фредерик побачив, як капшук змінив власника, за що вони останній раз випили й підвелися.

Фредерик сховався за якоюсь повіткою і спостерігав за чоловіками, які, заточуючись і заплітаючи язиками, вийшли надвір, гаряче пообнімалися і розпрощалися до наступного року. Потім кожен пішов у свій бік. Торговець рушив до міста, а корабельник подався до безлюдної під той час околиці, щоб через луки та гайки вийти на дорогу, яка мала привести його додому.

Торговець вже скоро пішов прямим, впевненим кроком, а от корабельник, здавалося, таки справді добряче впився. Він хапався за паркани та мури, ризикуючи будь-якої миті завалитися і більше не встати. Якби Фредерик не знав, що чоловік робив у корчмі, він міг би подумати, що той хитається так від незвички ходити суходолом. Думка пограбувати його зродилася у Фредерика щойно пізніше, коли повз них вже не проїздила жодна карета й не було чутно нічого, крім вітру, віддаленого валування собак та мелодійки, що її ульмець насвистував собі під ніс.

Спочатку він йшов за ним — так відповідав він пізніше на наполегливі розпитування дружини — щоб просто відлупцювати, чого не міг зробити перед можливими свідками. А може, він так звик у Лотаринґії безгучно підкрадатися, що й тут ніяк не міг стриматися.