Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Вони йдуть крізь ніч, минають срібні двері й заходять до святилища, де під парчевим пологом лежить Священна Книга. Раґі [104] Раґі — священнослужителі в сикхських храмах, котрі співають гімни Священної Книги. співають у супроводі музик. Вони ні на мить не змовкають з четвертої ранку до одинадцятої вечора. Ґрантх Сахіб [105] Ґуру Ґрантх Сахіб, або «Аді Ґрантх» — основний священний текст сикхів, написаний у період сикхських ґуру (1469—1708). Текст — це колекція релігійних гімнів, які описують якості Бога й пояснюють необхідність медитації на імена Бога. розгортають випадковим чином, обирають фразу, з якої можна почати, і три години, поки туман підіймається, відкриваючи Золотий Храм, віршовані рядки сплітаються та гойдаються в безперервному читанні.

Кіп простує з дівчиною до водойми позаду храму, де в усипальні під деревом похований Баба Ґуйхаджі — перший настоятель. Дерево, якому поклоняються, росте вже чотири сотні й п’ять десятків літ. «Моя мама прийшла сюди, пов’язала стрічку і благала дерево подарувати їй сина. Коли мій брат народився, вона повернулася й просила благословити її на ще одного. Пенджаб повниться священними деревами та магічною водою».

Хана затихла. Йому відомо, наскільки глибокою темрявою наповнює її втрата дитини та віри. Він завжди витягує дівчину з неозорих полів її смутку. Загубила дитину. Загубила батька.

«Я теж втратив чоловіка, котрий був мені як батько», — говорив сапер.

Але Хана знала, що молодик поруч із нею — зачарований, він виріс в інакших світах і зможе перемкнути відданість на когось іншого, замінити втрачене. Деяких людей руйнує несправедливість, а деяких — ні. Якби вона запитала, хлопець відповів би, що життя чудове, хоча його брат у в’язниці, товариші підірвалися, а своїм життям на цій війні він ризикує щодня.

Такі доброзичливі люди, як він, страшенно несправедливі. Він здатен цілісінький день нейтралізовувати в глиняній ямі бомбу, котра щомиті може вибухнути, здатен повернутися з похорону товариша-сапера й спохмурніти, але, хоч би які випробування випадали на його долю, він завжди несе в собі світло та відповідь. А вона їх не бачила. Для нього існували різноманітні мапи долі, а в храмі Амрітсара [106] Амрітсар — місто в штаті Пенджаб на північному заході Індії. Священне місто сикхів, засноване в 1577 році. Саме тут розташований Золотий Храм. людина будь-якої віри чи статусу могла долучитися до трапези. Вона й сама могла покласти гроші або квітку на розстелене на підлозі простирадло і приєднатися до піднесеного непогамовного співу.

Як би їй цього хотілося. Сутністю Ханиного характеру був смуток. Хлопець дозволяв їй увійти в будь-які з тринадцяти воріт його вдачі, але вона знала, що, опинившись у небезпеці, Кіп ніколи не повернеться до неї обличчям. Натомість він створить навколо себе недоторканний простір і зосередиться. У цьому була його сила.

— Сикхи, — говорив він, — чудово розуміються на техніці. Ми маємо таємну близькість… Як це називається?

— Спорідненість.

— Так, спорідненість із машинами.

Він міг годинами залишатися серед людей і водночас блукати між звуками детекторного приймача, котрі тягнулися до чола й волосся. Хана не вірила, що може сповна довіритися йому і стати його коханкою. Він рухався зі швидкістю, котра дозволяла йому замінювати втрати. Такою була хлопцева природа. Хана не могла його засуджувати. Але саме це вона й робила.

Кіп виходив щоранку з намету із рюкзаком на лівому плечі та прямував на роботу, залишаючи позаду віллу Сан-Джироламо. Щоранку Хана спостерігала за ним, милувалася його відкритістю до світу і знала, що це, можливо, востаннє. За кілька хвилин переводила погляд на понівечені шрапнеллю кипариси з понищеними мінометними обстрілами середніми гілками. Мабуть, Пліній прогулювався дорогою, схожою на цю, чи Стендаль, адже деякі сцени «Пармського монастиря» розгортаються в цій частині планети.

Кіп часто дивився вгору на арки зранених дерев над собою, на середньовічний шлях, який стелиться перед молодим чоловіком дивної професії, вигаданої його століттям, перед сапером, військовим інженером, який шукає та знешкоджує вибухівку. Кожного ранку він з’являвся з намету, вмивався й одягався в саду, а потім ішов геть від вілли та її околиць, навіть не заходячи до будинку — хіба лише махав, якщо бачив Хану, — так наче мова чи люди могли збентежити, завадити кров’ю влитися до механізму, котрий він хотів зрозуміти. Вона спостерігала за ним, коли Кіп уже розчищав шлях ярдів зо п’ятдесят від будинку.