Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

— Так, я чув цю пісню, — відповів Кіп і наспівав її.

— Ні, ти мусиш співати голосно , — заперечила дівчина. — Її співають стоячи!

Вона підвелася, зняла тенісні черевики й вилізла на стіл. Біля її босих ніг з останніх сил миготіли чотири вогники в черепашках.

— Демонструю для тебе. Отак треба вчитися співати, Кіпе. Це для тебе .

Вона заспівала, і голос полинув угору над останніми каганцями, над освітленим вікном англійського пацієнта, до темних небес, під якими хиталися тіні кипарисів. Хана вийняла руки з кишень.

Кіп уже чув цю пісню у військових таборах, де чоловіки співали її гуртом в особливі моменти, наприклад перед початком товариського футбольного матчу. Караваджо теж чув її впродовж кількох останніх років війни, і це йому ніколи не подобалося, він не любив таке виконання. У своєму серці він зберігав Ханин спів, почутий багато років тому. А зараз він слухав із особливим задоволенням, бо дівчина знову співала, хоч її спів відчутно змінився. Вже не було тієї пристрасті, як у шістнадцять, але голос відлунював між ніжними кружальцями світла і ховався в темряві. Вона співала так, наче пісня була вкрита рубцями й жодна людина в світі не змогла б скласти докупи усі ті сподівання, про які в ній ішлося. П’ять років, які передували двадцять першому дню народження сорок п’ятого року двадцятого століття, змінили виконання. Пісню виводив голос стомленого мандрівника, самотнього проти всіх негараздів і небезпек. Вона стала новим заповітом. Пісня більше не звучала впевнено, співак перетворився на одинокий голос, котрий здіймається проти могутніх владних хребтів. Тільки в одному не було сумнівів. Самотній голос — єдина незіпсована річ на світі. Пісня світла з черепашкового каганця. Караваджо зрозумів, Хана співала в унісон із серцем сапера.

Були ночі в наметі, коли вони не розмовляли чи навпаки — розмовляли до світанку. Вони не знали наперед, що станеться, чи винирнуть друзки чийогось минулого на поверхню, чи ж їхні дотики залишаться мовчазними і безіменними посеред темряви. Близькість її тіла чи шепоту у вухах, коли вони лежали на надувній подушці, котру Кіп наполегливо надував і використовував щоночі. Його зачарував цей західний винахід. Хлопець шанобливо випускав уранці повітря і складав подушку втроє, і так упродовж усього шляху Італією.

У наметі Кіп притулявся до Ханиної шиї. Він розчинявся в моментах, коли дівчина пошкрябувала його шкіру. Або коли припадав ротом до її уст, притискав тілом її руки.

Вона співає й мугикає. У темному наметі юнак здається їй напівптахом — легкий, наче пір’їнка, із холодним металевим кільцем на зап’ястку. Коли він залишається з дівчиною в темряві, хоч би де це було, Кіп рухається повільно, не встигає за цим світом, хоча вдень ковзає між усім, що його оточує, наче колір, який перетікає в інший відтінок.

Уночі він ціпеніє. Хана не може побачити звичного порядку та дисципліни, коли не ловить його погляд. У такі миті неможливо віднайти ключ до його серця. Всюди вона наштовхується на порожні дверні отвори. Наче його органи — серце, ребра — можна побачити крізь шкіру, наче слина на її руці набуває кольору. Він зрозумів її смуток до найменших дрібниць, краще, ніж будь-хто інший. Так само й вона осягнула незбагненні шляхи його любові до небезпечного старшого брата.

— Мандри в нашій крові. Тому йому так важко в ув’язненні. І він вб’є себе, аби лише звільнитися.

Ночами, складеними з балачок, вони подорожують його Країною п’яти рік [99] Пенджаб перекладається як «П’ятиріччя» або «Країна п’яти рік». . Сатледж, Джелам, Раві, Чинаб, Біас. Він веде Хану до величної ґурдвари [100] Ґурдвара (двері до ґуру) — місце служіння сикхів, а також притулок, де можуть знайти перепочинок та їжу мандрівники й паломники. Ґурдвари називають також сикхськими храмами. Найвідомішою з ґурдвар є Хармандир-Сахіб в Амрітсарі. У ґурдвару впускають людей будь-яких релігійних переконань, однак відвідувач зобов’язаний роззутися, помити руки і надягти на голову хусточку-румал, перш ніж увійти до головної зали дарбар-сахіб. , знімає її взуття, спостерігає, як вона омиває стопи й покриває голову. Вони увійшли до храму, збудованого в 1601-му, спаплюженому в 1757-му й одразу ж знову відбудованому. В 1830-му його прикрасили золотом і мармуром. «Якщо ми прийдемо туди до світанку, ти побачиш серпанок над водою. Він підійматиметься, аж поки не з’явиться храм. Ти одразу ж почуєш, як співають гімни святим — Рамананді [101] Рамананда (1400—1470) — вишнавійський святий, філософ, соціальний реформатор. , Нанаку [102] Ґуру Нанак Дев (1469—1539) — засновник сикхізму, перший із десяти ґуру сикхів. , Кабіру [103] Кабір (1440—1518) — індійський середньовічний філософ-містик, гуру, святий, поет. . Спів лунає з центру храму. Ти чуєш музику, ти відчуваєш аромат фруктів зі священних садів — гранатів і помаранчів. Цей храм — гавань серед бурхливого моря життя, і гавань ця гостинна для кожного. Це корабель, який курсує серед моря байдужості».