Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

— Ти хочеш сказати, що англійці не повірили тобі? Ніхто тебе не слухав?

— Жоден з них.

— Чому?

— Я не сказав їм справжнє прізвище.

— Твоє?

— Своє я назвав.

— А чиє ж?

— Її. Її прізвище. Прізвище, яке дав їй її чоловік.

— А що ж ти сказав?

Чоловік мовчить.

— Прокидайся! Що ти сказав їм?

— Я сказав, що це моя дружина . Я сказав, що її звуть Кетрін . Її чоловік помер. Я сказав, що вона важко поранилася в печері Гільф-ель-Кебіру, неподалік Увейнату, на північ від криниці Айн-Дуа. Їй потрібна була вода. Їй потрібна була їжа. Я пішов би з ними, довів би їх до того місця. Я казав, що мені потрібен лише джип. Один з їхніх проклятих джипів… Можливо, після подорожі я виглядав, як один із тих божевільних пустельних проповідників, але не думаю. Війна вже почалася. Вони вишукували в пустелі шпигунів. Будь-хто, хто мав іноземне ім’я й тинявся цими маленькими містечками в оазах, викликав підозру. Вона була лише за сімдесят миль, а вони не слухали мене. Це була просто випадкова група англійців в Ель-Таджі. Мабуть, тоді я від люті перетворився на берсерка. Вони мали з собою навіть пересувну тюрму з плетеними клітками, розміром як душова кабіна. Мене замкнули в одній із них і запхали до вантажівки. Я гатив по ній кулаками, поки не випав на вулицю. Я кричав: «Кетрін!» Кричав: «Гільф-ель-Кебір!» Але єдине ім’я, яке я мав би прокричати, кинути їм у долоні, як візитівку, було «Кліфтон».

Вони знову запхали мене до авто. Для них я був тільки черговим потенційним другорядним шпигуном. Лише черговим міжнародним байстрюком.

Караваджо захотілося встати і втекти з цієї вілли, з цієї країни, від уламків війни. Він усього лише злодій. Він тільки хоче, щоби поруч із ним були Хана й сапер, а ще краще — його однолітки в барі, де він знає кожного, де він може танцювати й розмовляти з жінкою, класти голову їй на плече, притулятися головою до її чола, робити що завгодно, але він знає, що спочатку мусить вийти з пустелі, з цієї химерної споруди, зведеної морфієм. Він мусить відірватися від незримого шляху, котрий веде до Ель-Таджу. Цей чоловік, якого він вважає Алмаші, використав його та морфієві ін’єкції для повернення у власні світи, сповнені особистого смутку. Більше не має значення, чий бік він обрав на війні.

Але Караваджо нахиляється вперед.

— Я хочу дещо знати.

— Що?

— Я хочу знати, чи ти вбив Кетрін Кліфтон. Тобто якщо ти вбивця Кліфтона, то цим умертвив і її.

— Ні. Я ніколи навіть не уявляв собі таке.

— Я питаю це тому, що Джеффрі Кліфтон працював на британську розвідку. Боюся, що він не був просто наївним англійцем. Дружнім хлопчиною. Англійці були зацікавлені в тому, щоб він стежив за вашою дивною компанією в Єгипетсько-Лівійській пустелі. Вони знали, що одного дня пустеля перетвориться на театр воєнних дій. А він був спеціалістом із аерофотозйомки. Його смерть збентежила їх і досі не дає спокою. Вони досі цікавляться цією загадкою. Розвідка знала про твій роман із його дружиною з першого дня. Навіть якщо сам Кліфтон не знав. Вони гадали, що його смерть була зрежисована, наче захист, який підіймає розвідний міст. Вони чекали на тебе в Каїрі, але, звичайно, ти повернувся до пустелі. Згодом я поїхав до Італії і проґавив останню частину твоєї історії.

— Тож ти шукав мене.

— Я прийшов через дівчину. Знав її батька. І остання людина, яку я сподівався побачити у цьому знищеному артобстрілами монастирі, — це граф Ладислав де Алмаші. Чесно кажучи, ти сподобався мені більше, ніж усі, з ким я колись працював.

Прямокутник світла наповз на обличчя Караваджо, обрамив його голову й груди так, що чоловік здавався англійцеві портретом. У тьмяному світлі його волосся ще могло здаватися темним, але зараз воно було розкуйовджене та яскраво освітлене, добряче проглядалася сивина. Зате мішки під очима зникли в рожевому світлі пізнього надвечір’я.

Він покрутився на стільці й відкинувся на спинку, не відводячи очей від Алмаші. Слова не давалися Караваджо легко. Він тер підборіддя, морщився, заплющував очі, щоб подумати у темряві, і лише тоді щось бовкав, стрімко забуваючи власні думки. Він сидів у ромбічній рамці зі світла, згорбившись на стільці поруч із ліжком Алмаші, і відчував, як переповнюється темрявою. Один із двох старих чоловіків у цій історії.

— Я можу говорити з тобою, Караваджо, бо відчуваю, що ми обоє помремо. Дівчина з хлопцем поки що безсмертні. Попри те, що вони пережили. Хана зазнала багато лиха, перш ніж я зустрів її.