Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

У такі вечори було важливо залишатися частиною цього божевілля, коли людські сузір’я кружляли й ковзали навколо тебе. Тут не було часу для думок і роздумів. Вечірні польові нотатки з’явилися вже згодом, посеред пустельного ландшафту, між Дахлою та Куфрою. Він згадав коротке вищання і як обернувся в пошуках собаки, а зараз зрозумів, спостерігаючи за тим, як плаває на поверхні мастила диск компаса, що то, мабуть, була жінка, котрій він наступив на ногу. Оаза була вже близько, і він міг пишатися своїм танцем, змахувати руками та підкидати годинник до неба.

Холодні пустельні ночі. Він висмикував спогади про кожну з них, наче нитку з клубка, і клав до рота замість їжі кожен спогад, насолоджуючись його смаком. Так було перші два дні на його пустельному шляху, коли він перебував у чистилищі між містом і плато. Минуло шість днів, а чоловік жодного разу не згадав Каїр, чи вуличну музику, чи жінок; він подорожував доісторичними епохами, налаштувавши своє дихання на лад глибоких загадкових вод. Його єдиним зв’язком зі світом, де були міста, залишався Геродот, його путівник, сучасний і античний, наповнений можливою брехнею. Коли він знаходив правду там, де, здавалося, її не слід чекати, діставав пляшечку з клеєм і вклеював карту або газетну вирізку або ж малював на чистих сторінках чоловіків у спідницях і бляклих невідомих тварин поруч із ними. Перші мешканці оаз не замальовували худобу, хоча Геродот стверджує протилежне. Вони поклонялися вагітній богині, а більшість кам’яних портретів зображували жінок при надії.

За два тижні він навіть не згадав про місто. Наче рухався під міліметровою смужкою серпанку над чорнильними волокнами на мапі, чистою територією між землею та її схематичним зображенням, між відстанями й легендою, між природою й казкарем. Сендфорд називав це геоморфологією. Це були місця, котрі ми самі обираємо, де почуваємося найкраще, де несвідомі свого родоводу. Він був тут абсолютно сам, створений самим собою, мав лише сонячний компас, одометр для вимірювання пройденої відстані та книжку. Він провів у пустелі багато часу і знав, як з’являється міраж, що таке фата-моргана, у полоні якої зараз перебував.

Пацієнт прокинувся й побачив, що Хана миє його тіло. Поруч стоїть столик, висотою приблизно їй до талії. Вона нахиляється, руки несуть воду з порцелянової чаші до його грудей. Закінчивши, дівчина кілька разів пробігає вологими пальцями по його волоссі, воно стає вогким і темним. Вона переводить погляд, бачить його розплющені очі й усміхається.

Коли він знову розплющує очі, поруч із ним стоїть Медокс, він здається пошарпаним, стомленим і робить собі ін’єкцію морфію двома руками, бо більше не має великих пальців. «Як йому це вдається?» — думає англійський пацієнт. Він впізнає його очі, його звичку облизувати губи, ясність розуму чоловіка, котрий миттєво хапав на льоту сказане співрозмовником. Двоє старих дурнів.

Коли чоловік говорить, Караваджо бачить у його роті щось рожеве. Ясна, мабуть, мають такий самий колір світлого йоду, що й наскельні малюнки, знайдені в Увейнаті. Ще залишилося те, що можна відкрити, витягнути з цього тіла у ліжку. Він уже помер, живуть тільки його уста, жили на руці та сірі очі відтінку вовчого хутра. Караваджо зачудовується дисциплінованістю цього чоловіка, котрий розповідає про себе часом від першої особи, часом від третьої, але досі не визнає, що він і є Алмаші.

— Хто ж це тоді говорить?

— Смерть перетворює тебе на третю особу однини.

Цілий день вони діляться одне з одним ампулою морфію. Щоб витягти з чоловіка його історію, Караваджо уважно розкодовує сигнали. Коли обпечений чоловік уповільнюється або коли Девідові здається, що той не вдається в подробиці — про роман, про смерть Медокса, — він дістає шприц із емальованої посудини у формі нирки, відбиває скляний кінчик ампули, натискаючи кісточками пальців, і висмоктує рідину. Його свідомість притупилася від усіх цих подій з Ханою, і він відірвав собі лівий рукав. Алмаші вбраний лише в сіру майку, тож під простирадлом лежить його обпечена гола рука.

Кожне впорскування морфію в тіло відчиняє наступні двері — він повертається до наскельних малюнків у печері, шукає захований у пісках літак чи гає час під вентилятором разом із жінкою, котра поклала щоку йому на груди.

Караваджо бере до рук Геродота. Він гортає сторінки, минаючи дюни, відкриваючи Гільф-ель-Кебір, Увейнат, Гебель-Кіссу. Амаші оповідає, а він стоїть поруч і наводить лад у подіях. Бажання змушує думку блукати, а історію — тремтіти, наче стрілка компаса. У будь-якому разі, йдеться про світ кочівників, де історія стає апокрифом. А думки мандрують то на захід, то на схід, маскуючись під піщану бурю.