Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Коли ми розлучалися востаннє, Медокс попрощався старим висловом: «Хай благословить Бог твого попутника». А я відвернувся від нього та кинув через плече: «Бога немає». Ми були зовсім несхожими.

Медокс казав, що Одіссей ніколи не написав жодного слова, не залишив по собі книжки з одкровеннями. Може, він почувався чужинцем серед фальшивої рапсодії мистецтва. Мушу зізнатися, що моя власна монографія була суворою й точною.

Я боявся, що викажу присутність Кетрін, тому спалив до пня будь-які сентименти, усі пишномовні слова про любов. І все ж я описав пустелю так цнотливо, наче оповідав саме про Кетрін. Медокс запитав мене про Місяць одного з останніх спільних вечорів перед початком війни. Ми розділилися. Він повернувся до Англії, а можливість початку війни зруйнувала наше повільне прогризання крізь пустельну землю вглиб історії. «Бувай, Одіссею», — промовив, посміхнувшись, знаючи, що мені не дуже подобався Одіссей, а ще менше Еней, але ми вирішили, що Енеєм буде Баґнольд. Насправді я взагалі не любив Одіссея. «До зустрічі», — відповів я.

Я пам’ятаю, як він відвернувся, сміючись. Приклав свого товстого пальця до адамового яблука на шиї і сказав: «Вона називається vascular sizood ». Дав офіційне ім’я її підшийній ямці [90] Vascular sizood — вигаданий термін. . Він повернувся до своєї дружини, до села Марстон Маґна, забравши із собою тільки улюблений том Толстого та залишивши усі свої компаси й мапи мені. Взаємна приязнь так і залишилась невисловленою.

У Марстон Маґні в Сомерсеті, місцині, котру він неодноразово мені змальовував у розмові, зелені поля перетворилися на аеродроми. Літаки вивергали свої викиди на артуріанські замки.

Не знаю, що змусило його зважитися на той вчинок. Може, безперервний шум у небі, надто гучний для нього після ледь чутного лету «Циганського метелика» над нашою тишею Лівії та Єгипту. Чужа війна роздерла витканий ним ніжний гобелен з однодумців. Я був Одіссеєм і розумів, наскільки мінливі й тимчасові табу на війні. А він був чоловіком, якому непросто завести друзів. Він знав за життя двійко людей, а зараз вони обернулися на ворогів.

Він залишився в Сомерсеті наодинці з дружиною, котра ніколи нас не бачила. Йому вистачило одного руху рукою. Одна куля поклала край війні.

Це був липень 1939-го. Вони сіли в автобус, який ішов із їхнього села до Йовіла. Транспорт ледве рухався, тож вони запізнилися на службу. Церква була переповнена, тому подружжя вирішило сісти позаду окремо одне від одного. За півгодини розпочалася шовіністична проповідь, яка повністю виправдовувала війну. Священик наголошував на блаженстві битви та благословляв уряд і людей приєднатися до бойовища. Медокс слухав, як проповідь стає пристраснішою і фанатичнішою. Він витяг пустельний револьвер, нахилився і вистрілив собі в серце. Помер миттєво. Запала велика тиша. Пустельна тиша. Тиша, де не було більше літаків. Усі почули, як його тіло впало на лаву. Усе застигло. Священик занімів у своєму величному жесті. Така тиша буває, коли в церкві тріскає скляна лампада і всі обличчя повертаються до неї. Його дружина наблизилася центральним проходом, зупинилася біля того ряду, пробурмотіла щось, і її пропустили до нього. Вона вклякнула, і її руки обійняли чоловіка.

Як помер Одіссей? Це було самогубство, чи не так? Здається, я пригадую. Зараз. Можливо, пустеля зіпсувала Медокса. Той час, коли він мав мало спільного з цілим світом. Я думаю про російську книжку, котру він завжди носив із собою. Росія завжди була ближче до моєї країни, ніж до його. Так, Медокс — чоловік, який помер через національний конфлікт.

Я любив його спокій у всьому. Я гарячкувато сперечався про місця на карті, а в його звітах наші «дебати» перетворювалися на серйозні та сповнені мудрості речення. Він писав про наші подорожі спокійно й радісно, коли нагодився зручний випадок, наче ми були Анною та Вронським на балу. Він залишався чоловіком, який жодного разу не пішов зі мною до каїрських танцювальних клубів. А я був тим, хто закохався, танцюючи.

Він рухався з повільною грацією. Я ніколи не бачив, аби Медокс танцював. Він був із тих, хто пише, хто пояснює цей світ. Мудрість зростала в ньому навіть з найменшої скіпки емоцій. Один короткочасний погляд міг народити абзаци теорії. Коли він знаходив нове плем’я серед пустелі чи рідкісний вид пальми, це зачаровувало його на кілька тижнів. Якщо під час подорожей ми наштовхувалися на якесь послання — будь-яке слово, сучасне чи античне, арабське на брудній стіні чи записка англійською, зроблена крейдою на крилі нашого джипу, — він обов’язково читав, а потім притискав до напису долоню, наче хотів торкнутися прихованого змісту, зблизитися зі словами так, як міг лише він.