Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Я закохався у звук, із яким ти постукуєш по шприці пальцем, Караваджо. Вперше, коли Хана робила мені морфієву ін’єкцію в твоїй присутності, ти стояв біля вікна; на постукування її нігтя твоя шия витягнулася до нас. Я все знаю, камраде. Коханці, котрі маскуються, впізнають інших коханців.

Жінки хочуть від своїх коханців усього. А я занадто часто пірнав у глибини. Так армії зникають у пісках. Тут змішалися її страх перед чоловіком, її віра у власну честь, моє старе прагнення самодостатності, мої зникнення, моя невіра в її любов. Параноя та клаустрофобія таємного кохання.

— Мені здається, що ти вчинив не по-людськи, — сказала вона мені.

— Я не єдиний зрадник.

— Гадаю, ти не переймаєшся тим, що трапилося між нами. Ти ковзаєш повз усе на світі зі своїм страхом і ненавистю до володіння, боїшся володіти чи бути в чиїйсь владі, боїшся, що тебе називатимуть на ім’я. Ти думаєш, що це чесність. А я думаю, що ти жорстокий. Якщо я покину тебе, до кого ти підеш? Ти знайдеш собі іншу коханку?

Я не відповів.

— Скажи «ні», хай тобі грець!

Вона завжди хотіла слів, вона любила їх, виросла на них. Слова давали її ясність, окреслювали причини та форми. А я казав, що слова викривлюють емоції, як олівець у склянці води.

Вона повернулася до чоловіка.

— У цей момент нашого життя, — прошепотіла вона, — ми або знайдемо, або загубимо наші душі.

Навіть моря зникають, чому б тоді не зникати коханцям? Ефеські гавані, ріки, котрі текли за Гераклітових часів, зникли, залишивши по собі намулені гирла. Дружина Кандавла стала дружиною Гігеса. Бібліотеки згоріли.

Чим були наші стосунки? Зрадою тих, хто був довкола, чи прагненням нового життя?

Вона повернулася додому, де її місце було поруч із чоловіком, а я розчинився в оцинкованих барах.

Геродотова класика. Насвистуючи й наспівуючи цю пісеньку знов і знов, я вгризався в рядки, щоби прилаштувати їх до власного життя. Люди по-різному лікуються від таємних втрат. Хтось із її товариства бачив, як я сидів поруч із продавцем спецій. Якось він подарував їй олов’яний наперсток з дрібкою шафрану. Саме його з-поміж тисячі речей.

І коли Баґнольд — котрий бачив, як я сиджу біля шафранового крамаря, — згадав про цей епізод за столом у її присутності, як я мав почуватися? Чи мало це подарувати мені відчуття вдоволення від згадки про чоловіка, який подарував їй таку дрібницю — олов’яний наперсток, котрий вона носила на тонкому темному ланцюжку на шиї в ті два дні, коли її чоловіка не було в місті? Усередині був шафран, і її груди вкрилися золотом.

Як вона сприйняла цю історію, котра трапилася зі мною, з парією для цього товариства після кількох витівок, які збезчестили мене? Баґнольд сміявся, її чоловік, котрий був хорошим хлопцем, турбувався за мене, а Медокс встав, підійшов до вікна і подивився на південну частину міста. Розмова, мабуть, переповзла на більш знакові події. Зрештою, вони картографи. А чи спускалася вона до криниці, котру ми разом допомагали викопати, і чи чіплялася вона за стінки так, як я за неї своїми руками?

Ми обоє жили власними життями, озброєні бездонними угодами одне з одним.

— Що ти робиш? — Вона підбігає до мене на вулиці. — Ти що, не бачиш, що зводиш усіх нас із розуму ?

Медоксові я казав, що закрутив із однією вдовою. Але тоді вона ще не мала цього статусу. А коли Медокс повернувся до Англії, ми з нею вже не були коханцями.

— Передавай вітання своїй каїрській вдовиці, — бурмотів Медокс. — Хотів би я з нею познайомитися.

Чи він знав? Я завжди почувався шахраєм поруч із ним, моїм другом, з котрим пропрацював десять років і котрого любив більше за будь-кого іншого. Ішов 1939 рік, і ми всі їхали геть із цієї країни, в інші умови, на війну.

А Медокс повернувся до села Марстон Маґна в Сомерсеті, де народився, і за місяць по тому, сидячи в церкві на проповіді, котра оспівувала війну, дістав свій пустельний револьвер і застрілився.

Я, Геродот Галікарнаський, вирушаю в подорож історією, щоб час не стер фарби подій, щоб не втратило свого блиску те, з чого Людина розпочала своє існування, і великі видатні справи, проголошувані греками і варварами… разом з причинами, через які вони воювали одне з одними.

Людям завжди хочеться читати вірші в пустелі. Медокс пропонував для Географічного товариства чарівні звіти про наші маршрути й дрейфи серед пісків. Берманн вдихнув теорію в тліюче багаття. А я? Єдиний серед них мав навички. Був механіком. Інші описували свою любов до самотності й медитували на знахідки. Вони ніколи не знали, що я про все це думаю. «Тобі подобається Місяць?» — запитав Медокс через десять років після знайомства. Він питав про це так обережно, наче боявся зруйнувати близькість. Я здавався їм занадто хитрим, щоб закохатися в пустелю. Таким собі Одіссеєм. Та я ним і був. Показати мені пустелю все одно, що комусь — річку або ж місто його дитинства.