Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Проживши місяць у Каїрі, вона стала мовчазною, постійно читала, сиділа на самоті, наче щось сталося або ж раптово зрозуміла дивну річ про людське буття — воно тимчасове. Вона не мусила залишатися світською левицею, котра побралася із шукачем пригод. Дівчина відкривала саму себе. На це було боляче дивитися, бо Кліфтон не помічав, як вона вчиться. Кетрін читала про пустелю геть усе. Вона могла розказувати про Увейнат і загублені оази, полювала навіть на маргінальні статті.

Я був на п’ятнадцять років старшим за неї, ти ж розумієш. Я досяг тієї стадії в житті, котру сам ототожнював із цинічними лиходіями з книжок. Я не вірив у стабільність чи стосунки до старості. Я був на п’ятнадцять років старшим. Але вона виявилася розумнішою. Вона жадала змін більше, ніж я міг уявити.

Що змінило її під час затяжного медового місяця в гирлі Нілу за межами Каїра? Спочатку, коли вони прибули — за два тижні після свого чеширського весілля, — ми бачили їх кілька днів. Він взяв наречену із собою, бо не міг покинути її, проте не хотів порушувати дану нам обіцянку. Мені й Медоксу. Він думав, що ми будемо жадібно ковтати всі його історії. Так того дня з літака з’явилися її кістляві коліна. Так зав’язалася наша історія. Наша ситуація.

Кліфтон прославляв красу її рук, витонченість щиколоток. Він змальовував нам, як вона плаває. Розказував про нові біде в готельному номері. Про її хижий голод на сніданок.

Я не відповідав і словом на все це. Часом, коли він говорив, я підводив погляд і бачив її очі, котрі помічали моє мовчазне роздратування, а потім — стриману посмішку. Була в цьому якась іронія. Я був старшим чоловіком. Я був космополітом, який десятьма роками раніше пройшов від оази Дахла до Гільф-ель-Кебіру, уклав карту Фарафри, детально вивчив Киренаїку і кілька разів губився в Єгипетському піщаному морі. Коли вона зустріла мене, я вже мав усі ці неприємні ярлики. Вона могла скосити очі на кілька градусів і побачити Медоксові відзнаки. Зараз, віддалені від Географічного товариства, ми були невідомими; ми перебували за тонким порогом культу, об який вона спіткнулася завдяки заміжжю.

Сплетені в дифірамби слова Кліфтона мало нас турбували. Але я з тих чоловіків, чиє життя тим чи іншим чином, навіть як дослідника, керується саме словами. Моє життя складалося з чуток та легенд, із нанесених на карту маршрутів, із написів на черепках. Я поводився зі словами тактовно. Повторювати щось у пустелі — те саме, що лити на землю воду. Один невеличкий нюанс міг коштувати сотні миль.

Наша експедиція розгорталася приблизно за сорок миль від Увейнату, тож нас із Медоксом відправили в розвідку. Кліфтони та інші залишалися в таборі. Вона вже прочитала все, що мала, і поцікавилася, чи я не маю з собою книжок. Були тільки мапи.

— А що це за книжка, котру ви читаєте вечорами? — запитала вона.

— Геродот. Таке. Ви хочете її почитати?

— Я не наважуся, якщо це щось особисте.

— Я робив у ній деякі записи. А ще там є вирізки, які мені потрібно мати з собою.

— Мабуть, було занадто самовпевнено з мого боку просити її, вибачте.

— Я покажу вам книжку, коли повернуся. Просто не звик подорожувати без неї.

Ця розмова була сповнена ввічливості та люб’язності. Я пояснив, що це швидше щоденник, аніж книжка, а вона у відповідь кивнула. Тепер я міг поїхати, не відчуваючи себе самозакоханим чи впертим, і мусив визнати ґречність її поведінки. Кліфтона там не було, лише ми двоє. Вона приєдналася до мене, коли я складав речі в наметі. Може, я й повернувся спиною до усього світу, тим не менше ціную витончені манери.

Ми повернулися за тиждень. Знайшли й осягнули багато чого. Усі були в доброму гуморі. І тепер влаштували в таборі невеличку вечірку. Кліфтон завжди був радий щось відсвяткувати. Це виявилося заразним.

Кетрін підійшла до мене з горнятком води.

— Вітаю, я вже про все чула від Джеффрі.

— Так!

— Випийте.

Я простягнув руку, і вона переклала горнятко в мою долоню. Після того, що ми пили з фляжок, вода здавалася дуже холодною.

— Джеффрі запланував для вас вечірку. Він пише пісню й хоче, щоб я продекламувала вірш, але я краще зробила б дещо інше.

— Ось, візьміть книжку, можете її погортати. — Я дістав Геродота з наплічника і простягнув їй.

Коли ми поїли й випили трав’яного чаю, Кліфтон дістав пляшку коньяку, заховану для нас усіх. Тієї ночі Медокс звітував про нашу подорож, Кліфтон співав веселих пісень, а пляшка швидко спорожніла. Потім вона читала з «Історії» — оповідку про Кандавла [82] Садіатт Кандавл — напівлегендарний цар Лідії, останній представник місцевої династії Гераклідів. Перше ім’я царя зазвичай перекладають як «сильний володар», а друге є іменем місцевого божества, яке греки ототожнювали з Гермесом або Гераклом (цілком можливо, що місцевий міф про Кандавла — переможця підземного бога, котрий мав вигляд моторошного собаки, згодом перетворився на легенду про дванадцятий подвиг Геракла). За переказами, Садіатт Кандавл був настільки захоплений красою своєї дружини, що зрештою вирішив похизуватися нею перед своїм воєначальником Гігесом. Коли ж дружина дізналася про це, вона помстилася тим, що підбурила Гігеса вбити Кандавла. За іменем лідійського царя отримав назву синдром кандавлізму — потяг до демонстрування голизни та статевих органів партнера третім особам. та його королеву. Я завжди перегортав цю історію. Вона починає книжку і має мало спільного з тими місцями й часами, котрі цікавлять мене. Але, звісно ж, це відома притча, і саме її вона вибрала для прочитання нам.