Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

— Правда ж, я виграла?

Він досі не промовив ані слова відтоді, як увійшов до кімнати. Робить той жест, котрий так подобається Хані, — кивок, наполовину схвальний, наполовину заперечливий. Бачити дівчину заважає потужне світло. Вимикає її ліхтар, і вони стають рівноправними в темряві.

У їхньому житті настає місяць, коли вони сплять поруч. Формальний целібат між ними. Вони відкривають, що фізичне кохання — це ціла цивілізація, ціла країна, на чолі якої вони стоять. Це любов до самої ідеї існування його чи її. Я не хочу, щоб мене трахали. Я не хочу трахати тебе. Де він навчився цього чи, може, вона, такі юні, важко сказати. Можливо, від Караваджо, котрий вечорами розповідав їй про свій вік, про ніжність до кожної клітинки коханця, коли ти осягаєш свою смертність. Зрештою, це була ера смертності. Бажання хлопця заспокоювалося лише в найглибшому сні в Ханиних обіймах, його оргазм іноді залежав од місячного тяжіння, від того, як напиналося вночі тіло.

Цілий вечір він притуляється вузьким обличчям до Ханиних грудей. Згадує, як приємно, коли тебе пошкрябують, а Ханині нігті виписують кола його спиною. Цьому задоволенню багато років тому його навчила нянька. Весь комфорт і умиротворення, котрі він пам’ятає з дитинства, пов’язані з нею, а не з матір’ю, котру він любив, і не з братом чи батьком, з якими грався. Коли він лякався чи не міг заснути, лише нянька розуміла його потребу і заколисувала Кіпа, поклавши долоні на вузеньку спину. Вона стала рідною, ця чужинка з Південної Індії, що жила разом з ними, допомагала в господарстві, готувала і подавала їм страви, виховувала власних дітей поміж домашніми справами, заспокоювала його старшого брата кількома роками раніше і, мабуть, знала характер кожної дитини краще, ніж батьки.

Це була взаємна прихильність. Якби Кіпа запитали, кого він любить, він назвав би спочатку няню, а потім матір. Її затишна любов вартувала для нього більше, ніж любов кревна чи фізичне кохання. Згодом він розумів, що все своє життя, покинувши сім’ю, шукав саме таку любов. Платонічну близькість чи іноді навіть сексуальну, але з незнайомцем. З плином років хлопець зустріне старість, перш ніж упізнає в собі цю рису, перш ніж запитає себе, кого ж він любив найбільше.

Лише раз Кіп відчув, що зумів віддячити таким самим затишком няньці, хоча вона й так розуміла, що він любить її. Коли померла її матір, нянька заповзла до кімнати, заледве даючи раду своєму раптово постарілому тілу. Він тихо лежав біля неї в її крихітній кімнаті для прислуги, поки вона ридала — бурхливо, але й дотримуючись традицій. Він спостерігав, як жінка збирала сльози в невелике скляне горнятко, котре притискала до обличчя. Хлопчик знав, що вона візьме сльози з собою на погреб. Він сидів біля її згорбленого тіла, поклавши дев’ятирічні руки няньці на плечі. І коли вона врешті заспокоїлася й лише схлипувала час од часу, хлопчик взявся подряпувати їй спину крізь сарі, а потім посунув тканину й торкнувся оголеної шкіри. Зараз він віддавав це ніжне мистецтво Хані, зачіпаючи нігтями мільйони клітин її шкіри, у темному наметі 1945 року, коли в гірському містечку зустрілися два континенти.

Я обіцяв розповісти тобі, як люди закохуються.

Молодий чоловік на ім’я Джеффрі Кліфтон зустрів друга в Оксфорді, котрий розповів про наші експедиції. Він знайшов мене, наступного дня одружився, а за два тижні прилетів з дружиною до Каїра. Це були останні дні їхнього медового місяця. Так розпочалася наша історія.

Коли я зустрів Кетрін, вона була заміжня. Заміжня жінка. Кліфтон виліз із літака, а потім — неочікувано для нас, бо ми планували, що до експедиції приєднається лише він, — з’явилася вона. У шортах хакі і з кістлявими колінами. Тоді вона була ще занадто пристрасною для пустелі. Юність Джеффрі мені сподобалася більше, ніж палкість його молодої дружини. Він був нашим пілотом, зв’язківцем, розвідником. Представником Нової Ери для нас, літав над пустелею й скидав нам на довгих кольорових стрічках послання з порадами, де краще побувати. Він промінився обожнюванням своєї дружини. Ми були групою з чотирьох чоловіків, однієї жінки і її благовірного, котрий постійно розповідав про щастя свого медового місяця. Вони ще раз поїхали до Каїра і повернулися знову за місяць, але майже нічого не змінилося. Вона поводилася спокійніше, а він досі залишався юним. Вона могла сидіти на каністрі з паливом, спершись руками на коліна, поклавши голову на долоні й втупившись у брезент, який майорів на вітрі, а він співав їй дифірамби. Ми посміювалися з нього, але вимагати більшої стриманості означало образити хлопця, а ми цього не хотіли.