Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Коли траплялися теплі дні, усі мешканці вілли Сан-Джироламо мили голову, починали з керосину, щоб не завелися воші, а потім водою. Кіп лежить на спині з розкуйовдженим волоссям і заплющеними від сонця очима й почувається страшенно беззахисним. Йому соромно, коли він думає про свою тендітну постать, яка виглядає швидше як міфічний мрець, аніж як щось живе чи людиноподібне. Хана сидить поруч. Її темно-коричневе волосся вже висохло. У такі моменти Кіп оповідає їй про свою родину й ув’язненого брата.

Він сяде, відкине волосся назад і витиратиме його по всій довжині рушником. Дівчина бачить у його жестах цілу Азію. У лінивих рухах — неквапливу цивілізацію. Він розповідає про войовничих святих, а дівчина вже знає, що він один із них — суворий і видимий; Кіп зупиняється лише на короткі миті, коли в сонячному світлі може втратити свою божественність, офіційність, відкинути голову на стіл так, щоб сонце сушило його волосся, наче зерно в солом’яному кошику у формі віяла. Хоча він народився в Азії, здається, що знайшов за роки війни англійських батьків і наслідує їхні традиції, як чемний син.

— А мій брат думає, що я ідіот, бо довіряю англійцям. — Він повертається до Хани, а в очах плюскочеться сонце. — Одного дня, каже він, очі мені відкриються. Азія досі не вільна, і брат просто жахається від того, як легко ми кидаємося в англійські війни. Ми з ним завжди сваримося, бо маємо різні точки зору. А він все каже: «Одного дня очі тобі відкриються».

Промовляючи це, сапер міцно заплющує очі, кепкуючи з метафори.

— Японія — частина Азії, кажу я, а відомо, як жорстоко обходилися японці із сикхами на Малаці [79] Малакка, Малайський півострів (Malacca) — півострів на південному сході Азії, південна частина півострова Індокитай. . Але мій брат не зважає. Він каже, що англійці вішають сикхів, котрі воюють за незалежність.

Хана відвертається від хлопця і згортає руки. Світова ворожнеча. Ворожнеча цілого світу. Вона йде до вілли, де потрохи збираються сутінки, — щоб посидіти з англійцем.

Уночі, коли Хана розпускає його волосся, цей чоловік стає схожим на інше сузір’я — руки тисячами екваторів лежать на подушці, хвилі волосся обіймають і заколисують. Вона тримає в руках індійську богиню, пшеницю і стрічки. Коли Кіп нахиляється над нею, волосся тече, ніби водоспад. Вона може обв’язати його довкола свого зап’ястя. Коли Кіп рухається в темному наметі, Хана не заплющує очі й бачить, як у його зачісці спалахують невеличкі іскри.

Кіп завжди рухається, не втрачаючи зв’язку з речами, стінами, постриженим живоплотом. Він, як радар, сканує периферію. Коли хлопець дивиться на Хану, бачить її запалу щоку як фрагмент навколишнього пейзажу. Подібно він спостерігає за польотом коноплянки, беручи до уваги також простір, який вона долає, відриваючись від землі. Сапер крокував Італією, оглядаючи й запам’ятовуючи усе, крім того, що було людським і тимчасовим.

Єдине, чого Кіп ніколи не розглядав, — це себе. Його не цікавила ні власна присмеркова тінь, ні рука, котра лягає на спинку крісла, ні віддзеркалення у віконному склі чи як вони спостерігають за ним. На війні хлопець зрозумів, що єдина безпечна річ — це він сам.

Проводив години поруч із англійцем, котрий нагадував йому побачену в Англії смереку. Одна хвора гілка зігнулася до землі під тягарем ваги та віку й спиралася на милицю з іншого дерева. Смерека росла в саду лорда Саффолка зовсім на краю стрімчака над Бристольською затокою, наче самотній вартовий. Незважаючи на її немічність, Кіп відчував шляхетність цього створіння, котре багато пам’ятало, але зігнулося під наступом хвороби.

Кіп не користується дзеркалами. Він пов’язує тюрбан у садку, розглядаючи мох на деревах. Щоправда, помітив, що Ханиного волосся торкалися хірургічні ножиці. Він вивчив її дихання, притуляється обличчям до її тіла, притискається до ключиць, де під шкірою видніються кістки. Але якщо дівчина запитає про колір своїх очей, Кіп, хоч і обожнює її, думає Хана, не зможе відповісти. Він сміятиметься і вгадуватиме, але якщо вона заплющить свої чорні очі й скаже, що вони зелені, хлопець повірить. Він пильно вдивляється їй у вічі, але не розуміє, якого вони кольору, так само як їжа, котра потрапляє в його горло чи шлунок, залишається для нього просто структурою, необхідною для виживання, а не чимось особливим чи смачним.

Коли хтось розмовляє, хлопець дивиться на уста, а не на очі, хоч якого б вони були кольору, бо відтінок, як йому здається, все одно постійно змінюється, залежно від освітлення і години. А от губи видають невпевненість, чи самовдоволення, чи будь-яку іншу рису характеру з усього широченного спектру. Їхній вираз непросто збагнути, бо він завжди залишається в тіні. На тому, що промовляють очі, Кіп взагалі не розуміється, проте чітко знає, як темніють уста в бездушних і як сяють вони від ніжності. Очі лише реагують на випадковий промінь світла, не можна за ними судити людину.