Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Було важко дістатися гільзи, щоб захопити головку. Раптом вона відірвалася зовсім і відпала.

Кіпа це налякало.

— Гарді, зле. Ціла головка запальника відірвалася. Відповідай мені, гаразд? Тіло запальника затисло всередині, я не можу його дістатися. Не стирчить нічого, за що можна було б ухопитися.

— Скільки ще часу діятиме замороження? — Гарді був прямісінько над ним. За кілька секунд добіг до шахти.

— Хвилин зо шість.

— Підіймайтеся, і ми підірвемо її.

— Ні, передай мені ще трохи кисню.

Кіп підняв руку й відчув, як йому вклали вкриту інеєм каністру.

— Я накрапаю цієї гидоти туди, де оголений ґніт, — там, де від’єдналася головка, — а потім різатиму метал, поки не зможу вхопитися за щось. Тепер відійди. Я говоритиму в мікрофон.

Хлопець страшенно розлютився й заледве міг впоратися з власними почуттями. Кисень — гидота, як вони його називали, — всотався в одяг і шипів, потрапляючи у воду. Кіп почекав, поки поновився іній, і почав різати метал зубилом. Доливав кисню, чекав, різав глибше. Коли інструмент затупився, він відірвав шматок кітеля, запхав між металом і зубилом і вдарив киянкою. Це було небезпечно, навколо полетіли залізні скіпки. Лише ганчірка захищала його від іскор, але найбільшою проблемою були закляклі пальці. Вони втратили гнучкість, розрядилися, наче батареї. Він відрізував металеві краї довкола головки запальника. Відколював метал шматками і сподівався, що замороження переживе цей тип хірургії. Якби він різав прямо, завжди існував би шанс пробити капсуль і підпалити детонатор.

Усе тривало ще п’ять хвилин. Гарді не відійшов від ями, натомість повідомляв Кіпові, скільки ще часу протримається замороження. Але, чесно кажучи, жоден із них не мав упевненості в цифрах. Відколи головка зламалася, вони вже заморожували поверхню іншого розміру, та й вода, така холодна для сапера, була теплішою за метал.

Потім Кіп щось побачив. Розширювати отвір більше не вдавалося. Контакт електричного кола тремтів, як тоненький завиток волосся. Якби він тільки міг його вхопити. Кіп потер руки, щоб зігрітися.

Хлопець видихнув, постояв кілька секунд нерухомо й перерізав контакт тоненькими плоскогубцями ще до того, як знову вдихнув. Тяжко хапнув повітря ротом, відсмикнувши руку від електричної схеми, пальці обпікало холодом.

— Ґніт дістав. Детонатор відімкнув. Поцілуйте мене.

Гарді вже крутив люльку, і Кіп намагався схопитися за ручку, але не міг, бо пальці заніміли від холоду, всі м’язи зсудомило. Він відчув, як смикається блок, і безсило повис на шкіряних ременях, котрі обвивали його тіло. Відчув, як його коричневі ноги вириваються з полону багнюки, наче рештки доісторичної тварини з болота. Його тендітні стопи злетіли над водою. Почав з’являтися з ями — спочатку голова, а потім і торс вмилися сонячним світлом.

Кіп висів під тіпі, змайстрованим із жердин, які тримали блок, і тихенько погойдувався. Гарді водночас хаотично обіймав його та намагався відв’язати. Подарувати йому свободу. Раптом сапер помітив, що метрів зо двадцять від них стоїть ціла юрба. Близько, занадто близько та дуже небезпечно — якби бомба вибухнула, постраждали б усі. Але, звісно ж, Гарді тут не було і він не міг їх спинити.

Люди дивилися на нього мовчки, на індійця, котрий висів у Гарді на плечах і був неспроможний повернутися до джипу з усім своїм обладнанням. Він тримав інструменти, і каністри, і ковдри, і звукозаписувальний пристрій, дроти від якого звивалися навколо, дослухаючись до порожньої тиші у шахті.

— Я не можу йти.

— Лише до машини. Кілька метрів, сер. Я сам понесу все те, що залишилося.

Вони трошки постояли мовчки і знову рушили. Мусили пройти повз обличчя, котрі витріщилися на стрункого темношкірого чоловіка без черевиків і в мокрому кітелі. Його лице нагадувало потопельника — не впізнавало і ніяк не реагувало на жодного з них. Юрба мовчала. Лише зробила крок назад, пропускаючи саперів. Біля авто хлопця охопило тремтіння. Очі боліли від віддзеркалень на лобовому склі. Гарді затягнув його на пасажирське сидіння.

Коли Гарді пішов, Кіп повільно стягнув мокрі штани й загорнувся в ковдру. Потім сів. Він був надто змерзлий і стомлений, щоб налити собі гарячого чаю з термоса на сусідньому сидінні. Хлопець подумав, що навіть не мав часу на страх там, внизу. Була лише злість на свою помилку чи на можливість того, що всередині бомби чекає сюрприз. Тваринна реакція самозахисту.

«Лише Гарді, — зрозумів він раптом, — має мене за людину».