Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

— Англійський пацієнт хоче тебе бачити, boyo.

— Гаразд, boyo. — Сапер зістрибує зі стільниці. Його індійський акцент переплітається з удаваним валлійським акцентом Караваджо. — У мого батька була пташка. Гадаю, то був маленький стрижик. Він завжди тримав її неподалік як запоруку свого комфорту, як окуляри чи склянку води під час їжі. Вдома, навіть коли він ішов до спальні, пташка була з ним. А коли їхав на роботу, чіпляв невелику кліточку на кермо велосипеда.

— Твій тато живий?

— Ох, так. Сподіваюсь. Я вже довгенько не отримував листів. А ще схоже, що мій брат досі в тюрмі.

Він пам’ятав одну річ. Як стоїть на білому коні. Відчуває тепло вапнистого пагорбу, білі порохи кружляють навколо. Він працює із хитромудрим пристроєм, робота наче нескладна, але він вперше робить її сам.

Міс Морден сидить за двадцять метрів від нього, трохи вище на пагорбі, і занотовує його дії. Він знає також, що внизу з іншого боку долини за ним спостерігає в бінокль лорд Саффолк.

Працює повільно. Крейдяна пилюка здіймається в повітря, а потім усюди осідає — на руках, на вибухівці. Кіп мусить постійно здувати її із запальника і дротів, аби бачити деталі. Працювати в кітелі важко. Стає спекотно. Хлопець закладає спітнілі руки за спину й витирає зап’ястя об сорочку. Кишені наповнені дрібними, від’єднаними ним деталями. Він стомився знову і знову все перевіряти. Чує, як кричить міс Морден:

— Кіпе!

— Так?

— Спинись на хвилинку, я спускаюся.

— Вам краще цього не робити, міс Морден.

— Звісно ж, я спущуся.

Він застібає на ґудзики всі кишені й накриває бомбу тканиною. Міс Морден незграбно прямує до нього пагорбом, заповзає в білого коня і розстібає наплічник. Змочує мереживний носовичок одеколоном із невеликої пляшечки і передає саперові:

— Повитирай цим обличчя. Лорд Саффолк так робить, аби освіжитися.

Хлопець обережно бере хустинку і витирає чоло, шию та зап’ястя. Жінка розкручує термос, наливає їм трохи чаю, а потім дістає з промасленого паперу кілька бісквітних тістечок «Кіплінґ».

Здається, вона не поспішає назад до пагорбу, в безпечне місце. І було б неввічливо нагадувати їй, що краще повернутися. Вона базікає про нещадну спеку і про те, що їм таки вдалося замовити в місті номери з ваннами, а тепер усі не можуть дочекатися, коли опиняться там. Потім переходить до заплутаної історії свого знайомства з лордом Саффолком. І жодним словом не згадує бомбу, котра лежить біля них. Мова її вповільнюється, наче хтось, засинаючи, перечитує кілька разів той самий абзац, щоб зрозуміти зв’язок між реченнями. Жінка витягає Кіпа з виру його задачі. Потім акуратно спаковує наплічник, кладе руку хлопцеві на праве плече та повертається до ковдри, розстеленої над білим конем. Вона залишає йому сонячні окуляри, але він недостатньо добре в них бачить, тож відкладає вбік. Сапер знову береться до роботи. Пахне одеколоном. Ще дитиною хлопець уперше відчув цей запах. У нього була гарячка, і хтось втирав цю рідину в його тіло.

Кіп іде геть з поля, де щойно копав, ліву руку він несе перед собою так, наче розтягнув зв’язки.

Залишає позаду зроблене Ханою опудало — розп’яття, з якого звисають бляшанки від сардин, — і рухається вгору пагорбом у напрямку вілли. Він затулив одну руку долонею другої, наче захищаючи жевриво свічки. Хана зустрічає хлопця на терасі, та, коли він бере її долоню в свою, сонечко з його нігтя хутко переповзає на її зап’ястя.

Дівчина повертається додому. Тепер уже вона тримає руку перед собою, минаючи кухню й підіймаючись сходами.

Коли вона заходить, пацієнт повертає голову до дверей. Медсестра торкається долонею, на якій тримає комашку, його ноги. Сонечко перебігає на обпечену шкіру, уникаючи білого простирадлового моря. Маленька червона плямка рухається чоловічим тілом, схожим на застиглу лаву.

У бібліотеці блок запальника злітає в повітря. Караваджо випадково штовхнув його ліктем, коли почув з коридору радісний Ханин скрик. Кіп кидається на підлогу й хапає вибухівку, поки та не впала.

Караваджо опускає погляд на хлопцеве обличчя і бачить, як він важко дихає.

Чоловік розуміє, що раптово перетворився на боржника, котрий завдячує своїм життям.

Кіп сміється, забуває про свою скутість у присутності старшого чоловіка, притискає до себе коробку дротів.

Караваджо запам’ятає цей кидок. Він може поїхати геть і ніколи не побачити Кіпа знову, але й не забуде його. Спливуть роки, і на вулиці Торонто Караваджо притримає двері таксі хлопцеві зі Східної Індії, а думатиме про Кіпа.