Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Він збирає усі свої враження, наче частинки мінливої гармонії. Дивиться на Хану в різну пору й посеред різних пейзажів, котрі змінюють її голос, поведінку, навіть красу, наче морська безодня, котра заколисує приречену рятувальну шлюпку і піклується про неї.

Вони взяли собі за звичку вставати, коли ще й не зоріло, і вечеряти з останніми променями сонця. Незважаючи на пізнє застілля, зазвичай вони запалюють лише одну свічку біля англійського пацієнта або наполовину заповнену гасову лампу, коли Караваджо вдається роздобути пальне. А коридори й інші кімнати лежать у темряві, наче давно поховані міста. Люди звикли рухатися без світла, витягати руки, торкатися стін кінчиками пальців.

— Жодного променя. Жодного кольору, — наспівує Хана знову і знову.

Кіп турбує її своєю звичкою стрибати через сходинку, навіть не тримаючись за бильця. Треба це припиняти. Вона уявляє, як він укотре стрибає і його нога в повітрі влучає в живіт Караваджо, який звідкись повернувся.

Хана задула свічку в кімнаті англійського пацієнта на годину раніше. Вона зняла тенісні черевики, комірець сукні розстібнутий через страшну спеку, рукава підкасані. Милий безлад.

На першому поверсі в крилі, віддаленому від кухні, бібліотеки та зруйнованої каплиці, є ще засклений внутрішній двір. Чотири скляні стіни і скляні двері, котрі ведуть до зачиненого колодязя й квіткових полиць, що колись, мабуть, зацвітали буйним цвітом у теплій кімнаті. Цей дворик нагадує дівчині книжку, де вона випадково знайшла засушену квітку, щось таке, по чому ми ковзаємо поглядом, минаємо, але ніколи не опиняємося всередині.

Друга година ночі.

Кожен з них потрапив на віллу крізь інші двері, Хана увійшла з боку каплиці, подолавши тридцять шість сходинок, а Кіп — з північного двору. В будинку він зняв годинника і заховав його на рівні грудей в алькові біля тендітного святого — покровителя шпиталю на віллі. Вона не помітить, як фосфоресціює циферблат. Він уже роззувся і залишився в самих штанях. Вимкнув ліхтар на передпліччі. Не мав із собою більше нічого і просто стояв деякий час у сутінках — стрункий хлопець у темному тюрбані, а браслет -кара злегка торкався шкіри на зап’ясті. Схожий на молоде деревце, що притулилося до стіни на розі вестибюлю.

Кіп прослизнув крізь засклений дворик. Зайшов на кухню й одразу відчув у темряві присутність собаки, зловив її, прив’язав до столу. Взяв з полиці бляшанку згущеного молока і повернувся до заскленої кімнати. Пробіг пальцями вздовж нижньої частини дверей і відчув невеличкі підпірки. Увійшов, зачинив за собою двері, в останню мить спромігся встромити підпірки на місце. Раптом Хана знає про них. Потім хлопець спустився до криниці. Десь за метр від поверхні, він знає, є міцне дерев’яне перехрестя. Кіп зачинив над собою кришку і скрутився всередині, уявляючи, як Хана шукає його або сама ховається тут. Припав губами до бляшанки з молоком.

Вона чекала від нього чогось такого. Коли йшла до бібліотеки, вмикала ліхтар і мандрувала між полицями, котрі починалися біля її щиколоток і зникали десь у височині. Двері зачинено, тож ніхто в інших залах чи коридорах не міг побачити світло. Він помітив би ліхтарик крізь французьке вікно, лише якби був надворі. Хана зупиняється, зробивши крок, шукає серед переважно італійських книжок рідкісні англійські, котрі б могла подарувати пацієнтові. Вона полюбила ці книжки, вбрані в італійські палітурки, фронтиспіси [80] Фронтиспіс ( фр. ) — ілюстрація, розташована перед титульним аркушем книги на лівій сторінці. , вклеєні кольорові ілюстрації, перекладені папіросним папером, їхній аромат, навіть звук, легеньке потріскування при занадто швидкому розгортанні, наче ламаєш кілька дрібних невидимих кісточок. Вона знову зупинилася. «Пармський монастир».

— Якщо викручуся з цієї халепи, — сказав він Клелії, — приїду до Парми оглянути її чудові картинні галереї. Запам’ятайте, будь ласка, моє ім’я: Фабріціо дель Донго. [81] Уривок з роману Стендаля «Пармський монастир». Переклад Д. Паламарчука.

Караваджо лежав на килимі в дальньому кутку бібліотеки. Тут, у темряві, здавалося, що Ханина ліва рука світиться, освітлює книжки, кидає червоні відблиски на темне волосся, полум’яні плями на бавовняну сукню і закасані рукави.

Він виліз із криниці.

Її рука випромінювала промінь світла діаметром близько метра, котрий поглинався темрявою, і Караваджо уявляв, що між ними лежить чорна долина. Вона затисла книжку в коричневій палітурці під правою пахвою, одночасно з дівочими кроками з’являлися одні книжки та зникали інші.