Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Після того як її чоловік розбив літак, інший перерізає та знімає з неї парашут на підлозі Печери Плавців. Вона лягає на нього, кривлячись від болючих ран. Він обережно занурює пальці в жіноче волосся, шукає інші поранення, потім ніжно торкається плечей і стоп.

Тут, у печері, він боїться загубити її красу, її грацію, її тендітні форми. Він знає, що розгадав її суть.

Вона була з тих жінок, хто транслює свій внутрішній світ на обличчя за допомогою косметики. Не важливо, йшла вона на вечірку чи лягала з ним у ліжко, криваво-червона помада й багряні тіні на очах завжди залишалися її супутниками.

Він підвів погляд до одного з наскельних малюнків і позичив його кольори. Вкрив її обличчя охрою, намастив синім очі. Пройшовся печерою, збираючи червоний пігмент, а потім розчесав їй волосся пальцями. Розмалював усю її шкіру, коліно, котре з’явилося з літака того найпершого дня, стало шафрановим. Її лоно. Кольорові кола на її ногах, аби зробити дівчину несприйнятливою до усього людського. Від Геродота він дізнався про древній звичай, коли воїни прославляли своїх коханих у всьому, що могло затримати їх і подарувати їм безсмертя, — у кольорових рідинах, у піснях, у наскельних малюнках.

У печері стало холодно. Він загорнув її в парашут, аби хоч трохи зігріти. Запалив маленький вогник і підпалив акацієву гілочку, хвилі диму заповнили всі печерні кути. Чоловік зрозумів, що не може звертатися до неї прямо, як раніше, тож говорив офіційно, а голос відлунював від стін.

— Я йду по допомогу, Кетрін. Ти розумієш? Тут поблизу є ще один літак, але ми не маємо пального. Можливо, я зустріну караван або джип і повернуся назад дуже швидко. Я не знаю.

Чоловік дістав свій примірник Геродотової книжки й поклав біля неї. Це був вересень 1939-го. Він вийшов з печери, покинув територію, де миготіли відблиски вогню, пройшов крізь темряву й опинився в пустелі, повній місячного сяйва.

Зліз до підніжжя плато, вчепившись у кам’яні брили, і стояв біля нього.

Жодної вантажівки. Жодного літака. Навіть компаса. Лише Місяць і його тінь. Він знайшов старий кам’яний знак, який вказував напрямок до Ель-Таджу — північно-західний. Запам’ятав кут своєї тіні й вирушив уперед. За сімдесят миль звідси був арабський базар, де на вулиці продавали годинники. На його плечі висів шкіряний мішок з водою, набраною в айні — криниці в оазі, — що плюскалася, наче плацента.

День мав два відрізки, коли йти було неможливо. Опівдні, коли тінь зморщувалася під ногами, і в сутінках, перед заходом сонця і появою зірок. Тоді все на пустельному диску ставало однаковим. Йти далі означало збитися з маршруту, можливо, аж на дев’яносто градусів. Він почекав, поки зорі намалюють на небі свою мапу, і рушив уперед, читаючи їх щогодини. Раніше, коли чоловік подорожував пустелею із провідниками, вони вішали ліхтар на довжелезний ціпок, а решта людей ішла за тим, хто читав зірки, наступаючи на плями світла.

Чоловік просувався так швидко, як міг би йти верблюд. Дві з половиною милі на годину. Якщо пощастить, можна знайти страусині яйця, якщо не пощастить, піщана буря знищить усе довкола. Він ішов три дні, не маючи жодної їжі. Заборонив собі думати про неї. Коли дістанеться Ель-Таджу, з’їсть абру , котру готують горанські племена. Вони роблять її з кавуна колоцинта [93] Кавун колоцинт ( лат . Citrullus colocynthis) — багаторічна однодомна трав’яниста шорстковолосиста рослина родини гарбузових. Плід — ягодоподібний, кулястий, жовтий, із сухим губчастим гірким м’якушем. Цвіте в червні-липні. Плоди достигають у серпні-вересні. . Варять плоди, поки вони перестануть гірчити, і змішують з інжиром і бобами ріжкового дерева. Він пройде вулицями, де продають годинники й алебастр. «Хай благословить Бог твого попутника, — казав Медокс. — Бувай». І помахав рукою. Бог живе лише в пустелі, тепер він готовий це визнати. За її межами є тільки торгівля й влада, гроші та війна. Світом керують фінансові і військові деспоти.

Він був у зруйнованій країні, рухався від піску до скель. Забороняв собі думати про Кетрін. Раптом з’явилися пагорби, схожі на середньовічні замки. Чоловік ішов, доки його тінь не злилася з тінню гори. Чагарники мімози. Колоцинти. Проревів скелям її ім’я. Луна — це душа голосу, натхненна порожнечею.

Нарешті дістався Ель-Таджу. Впродовж усієї подорожі він уявляв собі дзеркальну вуличку. Коли зробив крок до окраїн поселення, його оточили англійські військові джипи, люди забрали його із собою, не дослухаючись до оповіді про поранену жінку в Увейнаті, лише за сімдесят миль звідси, взагалі не слухаючи, що він казав.