Чак Паланик - Бійцівський клуб

Тайлер каже:

— Я ж попросив: не дивись!

У дверях ліфта на рівні голови просто переді мною є невеличке віконечко, крізь яке можна побачити, що відбувається в коридорі бенкетної зали. Але зараз, коли ліфт зупинено між поверхами, мій огляд обмежений вузенькою щілиною, крізь яку хіба що тарган може пролізти. Я бачу зелений лінолеум, що тягнеться службовим коридором ген-ген аж за прочинені двері до зали, де магнати разом зі своїми огрядними дружинами хлищуть шампанське відрами й горланять одне до одного, усі в діамантах, величезних, як бозна-що.

Минулого тижня, розповідаю я Тайлерові, коли юридична фірма «Емпайр Стейт Лоєрз» улаштувала тут свою різдвяну вечірку, я настовбурчив свій прутень і запхав у їхній апельсиновий мус.

Минулого тижня, каже Тайлер, він зупинив ліфт і перднув над цілим возиком італійської меренги, приготованої на чаювання Молодшої ліги.

Тайлер знає, як добре ці тістечка зі збитих білків вбирають запах.

Крізь тарганячу щілину до нас долинають звуки полоненої арфи. Тим часом магнати підносять до рота, всіяного частоколом білосніжних зубів, виделки зі шматками смаженої баранини, кожен кусень завбільшки з порося.

Я кажу, коли вже там?

Тайлер відповідає:

— Не йде.

Якщо суп вихолоне, його відішлють назад на кухню.

Ці пани можуть відіслати страву на кухню без жодної причини. Просто їм подобається дивитися, як ти носишся туди-сюди за їхні гроші. Вони знають, що на таких обідах, на таких вечірках чайові вже внесено до рахунку, тож поводяться з тобою, як із лайном. Насправді ж ми нічого не відносимо назад до кухні. Досить поміняти місцями на таці картопляні кульки по-французьки і спаржу в соусі по-голландськи, подати на стіл комусь іншому, і зненацька виявляється, що все гаразд.

Я кажу, Ніагарський водоспад. Повноводий Ніл. У школі ми всі гадали, що коли руку того, хто спить, опустити в горщик із теплою водою, то він надзюрить у постіль.

Тайлер каже:

— О!

Позаду мене Тайлер каже:

— О так! Це воно. Пішло. О так!

Крізь прочинені двері зі службового коридору до бенкетної зали метляються золотисті, чорні, червоні спідниці, довгі, як гаптовані золотом оксамитові завіси в старому Бродвейському театрі. Час від часу з’являється пара «каділлаків»-седанів із чорної шкіри зі шнурівками там, де мало б бути вітрове скло. Над машинами рухається ціле місто офісних хмарочосів, підперезаних червоними камербандами [22] Широкий пояс, який часто носять зі смокінгом. .

Гляди не переборщи, кажу я.

Ми з Тайлером перетворилися на підпільних терористів сфери послуг. На саботажників проханих вечерь. Готель може влаштовувати такі вечері, і коли хтось бажає наїдків, він отримує наїдки, і напитки, і порцеляну, і прислугу. Усе разом, усе в одному рахунку. І через те, що ти не залежиш від їхніх чайових і їм це відомо, вони дивляться на тебе, як на таргана.

Тайлер одного разу прислуговував на такій вечері. Отоді він і став офіціантом-бунтарем. То була перша Тайлерова прохана вечеря, і відбувалася вона в тому білому скляному домі, схожому на хмарину, що наче лине над містом, здіймаючись на сталевих підпорах, вкопаних у схил пагорба. Саме подавали рибні страви, а Тайлер відмивав тарілки від спагеті, коли це до кухні заходить хазяйка дому. У руці, що сильно тремтить, вона тримає якийсь клаптик паперу, що майорить, наче прапор. Зціпивши зуби, пані питає, чи офіціанти часом не бачили, як хтось із гостей ішов коридором, який веде до тої частини дому, де спочивальня. Особливо хтось із жінок, запрошених на учту? Чи, може, сам хазяїн?

На кухні Тайлер, Альберт, Лен і Джеррі миють і складають посуд, а кухарчук Леслі присмачує часниковим маслом артишоки, начинені креветками й равликами.

— Нам заборонено ходити до тієї частини дому, — каже Тайлер.

Ми заходимо через гараж. Усе, що ми можемо побачити, — це гараж, кухня та їдальня.

Хазяїн заходить за своєю жінкою і бере папірець із її тремтливої руки.

— Усе буде добре, — каже він.

— Як я можу сидіти з цими людьми, — каже пані, — доки не дізнаюся, хто це зробив?

Хазяїн кладе долоню їй на спину, на білу шовкову вечірню сукню, немов дібрану під колір будинку, і пані випростується, розпрямляє плечі й зненацька стихає.

— Це твої гості, — каже він, — а вечеря ця дуже важлива.

Виглядає це справді кумедно: немов черевомовець пробуджує до життя свою ляльку. Пані дивиться на свого чоловіка, а той, легенько підштовхуючи, скеровує її назад, до їдальні. Записка падає на підлогу, і двійчасті кухонні двері — шурх, шурх, — розчахнувшись, змітають її до Тайлерових ніг.