Чак Паланик: Бійцівський клуб

© Chuck Palahniuk, 1996

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2016

Обережно! Ненормативна лексика!

До біса гострий і дотепний.

Приголомшливий дебют… «Бійцівський клуб» – це похмура сатира, що бентежить і лоскоче вам нерви.

Сильний, похмурий, оригінальний роман. Помітний дебют значного письменника.

Цей прекрасний зразок нігілізму досягає успіху там, де зазнали невдачі багато інших творів, що звуть себе трансгресивними. Ця книжка небезпечна через свою переконливість.

«Бійцівський клуб» – запальна річ. Велична. Навіть я не зміг би написати так добре.

Безжальна, напружена, заворожлива оповідь, яка своєю ощадливою витонченістю й суворими, невідповідними нормам філософськими обґрунтуваннями схожа на «Стороннього» Камю чи «Автокатастрофу» Балларда.

Непереборна річ… Подібно як із шоколадом чи порнографією, ти силкуєшся смакувати її поволі, але відчуваєш, що не можеш не підкоритись і не кинутись стрімголов у її дотепний, вибуховий, страхітливий світ. Роман-передбачення, прекрасно жорстокий і ошелешливо потужний.

Приголомшливий, мистецький переступ правил. «Бійцівський клуб» – це книжка для кожного, хто думає і хто любить смаковиту американську мову.

Оповідь у стилі нуар, що справляє могутнє, як удар кулака, враження… Справжній, дужий талант.

Украй своєрідний твір Поланіка здивує навіть найбільш пересиченого читача і змусить звернути на себе увагу.

Сильний і, схоже, шедевральний дебютний роман.

Я хотів би подякувати за любов і підтримку, незважаючи на всі ті – ну, ви розумієте – жахливі речі, які часом трапляються, таким людям:

Іні Ґеберт

Джоффу Пліту

Майку Кіфу

Майклові Верну Сміту

Сюзі Вітелло

Тому Спанбауеру

Джеральдові Говарду

Едварду Гібберту

Ґордонові Ґровдену

Деннісові Стоваллу

Лінні Стовалл

Кену Фостеру

Моніці Дрейк

Фредові Поланіку

Спершу Тайлер улаштовує мене на роботу офіціантом, а тепер засовує пістолет мені в рот і каже, що, мовляв, аби зробити перший крок до вічного життя, треба померти. Тривалий час, однак, ми з Тайлером були найкращими друзями. Мене раз по раз запитують, чи знаю я Тайлера Дьордена.

Дуло пістолета вставлено мені в горлянку, і Тайлер каже:

— Ми помремо не насправді.

Язиком я намацую в дулі отвори, які ми свердлили замість глушника. Гуркіт пострілу — це насамперед вибух порохових газів. А ще ляск, який чутно, коли куля долає звуковий бар’єр. Щоб зробити глушник, досить насвердлити в дулі отворів. Багато отворів. Порохові гази вийдуть крізь них, а швидкість кулі сповільниться.

Навертиш дірок неправильно — і пістолет вибухне у тебе в руці.

— Це несправжня смерть, — мовить Тайлер. — Ми станемо легендою. Будемо вічно молодими.

Я пересовую язиком дуло так, що тепер воно впирається мені в щоку. Тайлере, кажу я, ти плутаєш нас із вампірами.

Будівлі, на даху якої ми стоїмо, за десять хвилин уже не буде. Береш 98-відсоткову димну азотну кислоту й додаєш один до трьох до сірчаної кислоти. Це робиш у ванні з льодом. Потім крапельничкою додаєш гліцерину. Отримуєш нітрогліцерин.

Я знаю це, тому що Тайлер знає.

Змішай нітрогліцерин із тирсою, і отримаєш чудову пластичну вибухівку. Багато хто мішає свій нітрогліцерин із ватою, а як сульфат додає англійську сіль. Виходить теж непогано. Дехто ж змішує нітру з парафіном. У мене з парафіном жодного разу не вийшло нічого путнього.

Отож ми з Тайлером на даху хмарочоса Паркер-Морріс-білдінг, у рот мені всунуто дуло пістолета, і ми чуємо, як тріскає скло. Зазирни за край. Сьогодні хмарно, навіть на такій висоті. Це найвища будівля у світі, і тут завжди дмуть холодні вітри. На цій висоті так спокійно. Тобі здається, немов ти одна з тих мавпочок-космонавтів. Чого тебе навчили, те й робиш, ото й усього.

Смикни за важіль.

Натисни кнопку.

Ти не усвідомлюєш анічогісінько з того, що робиш. А потім ти просто помираєш.

Сто дев’яносто один поверх під тобою. Ти дивишся з краю будівлі: вулиця далеко внизу встелена лахмануватою ковдрою з людей, і вони стоять, позадиравши голови догори. Шибка лускає просто під нами. Уламки вікна виносить вибухом, за ними — шафу для документів, здоровезну, мов чорний холодильник. Просто з-під наших ніг шестишухлядна картотека випадає з лицьової стіни будинку і, помалу обертаючись, падає, падає, падає, зменшується й зникає серед щільного натовпу.