Чак Паланик: Бійцівський клуб

Десь під нами, на котромусь зі ста дев’яноста одного поверху, мавпочки-космонавти з Комітету бешкету проекту «Руїна» оскаженіли й знищують історію до останньої крихти.

Здавна кажуть, що люди вбивають тих, кого люблять. Що ж, ця примовка працює й навпаки.

Коли в роті у тебе пістолет, а його дуло втиснуто тобі між зубами, говорити ти можеш тільки голосними.

Нам лишилося десять хвилин.

Лускає ще одне вікно, і скло, немов зграйка миготливих голубів, розлітається навсібіч. Помалу-помалу з вікна висувається край стола з темного дерева, який виштовхують члени Комітету бешкету, аж доки стіл не перехняблюється й не випадає, обертаючись у повітрі, немов який химерний літальний апарат, і зникає серед натовпу.

За дев’ять хвилин хмарочоса Паркер-Морріс не існуватиме. Береш достатню кількість вибухової желатини, обліплюєш нею опорні стовпи будь-чого — і завалити можна яку завгодно будівлю у світі. Стовп треба щільно обкласти мішками з піском, щоб вибухова хвиля вдарила саме в нього, а не розійшлася по підземному паркінгу довкола.

На такі корисні поради ви не натрапите в жодному підручнику історії.

Напалм можна зробити трьома способами. Можна змішати порівну бензин і заморожений концентрат апельсинового соку, це раз. Можна змішати порівну бензин і дієтичну колу, це два. Можна розчиняти в бензині подрібнений наповнювач для котячого туалету, доки суміш не загусне, це три.

Запитайте мене, як приготувати нервово-паралітичний газ. О, і про міну-сюрприз для автомобіля теж запитайте.

Дев’ять хвилин.

Паркер-Морріс-білдінг — усі його сто дев’яносто один поверх — повалиться повільно, мов підрубане дерево в лісі. Бережись, падає! Завалити можна що завгодно. Дивно: місце, де ми зараз стоїмо, буде точкою в повітрі.

Ми з Тайлером стоїмо на краю будівлі, дуло пістолета у мене в роті. Цікавий я знати, чисте воно чи ні.

Ми геть забули всю цю Тайлерову штуку про самодушогубство, спостерігаючи, як іще одна картотечна шафа випадає з вікна, шухляди вивалюються в повітрі; підхоплені вітром, стоси білого паперу розлітаються навсібіч.

Вісім хвилин.

А тоді пішов дим. Дим із розбитих вікон. Десь за вісім хвилин підривна команда активує запальний заряд. Запальний заряд підірве основний, опорні стовпи розсиплються на порох, і світлини Паркер-Морріс-білдінг потраплять у всі підручники історії.

П’ять серійних світлин, зроблених у сповільненому режимі. Ось хмарочос стоїть. На другій світлині він нахилиться на десять градусів. Потім на двадцять. На четвертій світлині вежа хмарочоса завмре під кутом сорок п’ять градусів, коли кістяк будівлі вже не триматиме її і вона вигнеться ледь помітною дугою. На останньому фото вежа — усі її сто дев’яносто один поверх — гепне на Національний музей, що і є справжньою Тайлеровою ціллю.

— Це наш світ, тепер це наш світ, — каже Тайлер. — Усі ті стародавні люди мертві.

Коли б я знав, на що воно вийде, я понад усе волів би вже померти й бути зараз на небесах.

Сім хвилин.

Я стою на вершечку Паркер-Морріс-білдінг із Тайлеровим пістолетом у роті.

Поки столи, шафи, комп’ютери метеорним потоком летять у натовп, що зібрався довкола хмарочоса, поки з розбитих вікон бурхає дим, а за три квартали звідси підривна команда поглядає на годинник, я думаю про справжню причину цього всього. Пістолет, анархія, вибух — усе це насправді через Марлу Зінґер.

Шість хвилин.

У нас тут щось на кшталт отого трикутника. Мені потрібен Тайлер, Тайлерові потрібна Марла. Марлі потрібен я.

Мені Марла не потрібна, а Тайлерові не потрібен я, більше не потрібен. Тут не йдеться про любов, що піклується. Тут ідеться про власника, що володіє.

Коли б не Марла, Тайлер не мав би нічого.

П’ять хвилин.

Може, ми й станемо легендою, а може, й ні. Постривай, кажу я.

Що б ми знали про Ісуса, якби ніхто не написав Євангелій?

Чотири хвилини.

Я пересовую язиком дуло так, щоб воно впиралося мені в щоку. Тайлере, друзяко, кажу я, ти хочеш стати легендою? Я зроблю тебе легендою. Я був поруч від самого початку.

Я все пам’ятаю.

Три хвилини.

Бóбові здоровенні ручиська зімкнулися довкола мене і втисли в темну заглибину між його новонадбаними обвислими й пітними цицьками, такими величезними, яким видається нам сам Бог. Щоночі ми зустрічаємося тут, у підвалі церкви, де зараз купа людей: оце Арт, це Пол, а це Боб. Бобові плечі широчезні, як небокрай. Поглянувши на його волосся — густюще, біляве, з неприродно прямим проділом, — можна побачити, що буде, коли переборщити з кремом для укладання зачіски.