Чак Паланик - Бійцівський клуб

Коли Альберт закінчив свою розповідь, Тайлер усміхається й каже:

— Круто!

А просто зараз, у готелі, в ліфті, зупиненому між кухнею і банкетною залою, я розповідаю Тайлеру, як висякався на рибу під холодцем, приготовану на з’їзд дерматологів, і троє поскаржились мені, що страву пересолено, а один сказав, що риба дуже смачна.

Тайлер струшує прутнем над супницею і каже, що вичавив із себе все до останньої краплини.

Такі штуки легко вдаються з холодними супами, наприклад із вішисуазом, або ж коли кухарі приготують справді свіже ґаспачо. Але з цибулевим супом у невеличких горщечках, що має шкоринку з розтопленого сиру, таке не пройде. Якби я коли-небудь тут їв, то замовляв би саме його.

Нам із Тайлером бракує нових ідей. Такі витівки зі стравами зрештою набридають, їх сприймаєш заледве не як частину своєї роботи. Аж тут я почув, як хтось із лікарів чи то адвокатів — не важливо — розповідав, що вірус гепатиту може жити півроку на неіржавкій сталі. Хіба не цікаво, а скільки ж цей вірус проживе в російській шарлотці з ромовим заварним кремом?

Або в лососевій запіканці?

Я спитав того лікаря, де можна добути трохи вірусу гепатиту, а той був уже напідпитку й зареготав.

На звалищі медичних відходів можна знайти все, каже він.

І сміється.

Все, що завгодно.

Звалище медичних відходів — оце вже схоже на «дійти до краю».

Приклавши палець до кнопки ліфта, я питаю Тайлера, чи він готовий. На відвороті моєї руки — червоний лискучий набряклий шрам у формі двох губ, точний відбиток Тайлерового поцілунку.

— Одну секунду, — каже Тайлер.

Томатний суп має бути ще досі гарячим, бо та гачкувата штукенція, що її Тайлер запихає назад собі в штани, розчервонілася, немов королівська креветка.

У річках Південної Америки, Землі Чудес, водиться крихітна рибка. Коли б ми переходили таку річку, ця рибка могла б запливти Тайлерові в сечовий канал. Рибка має гострі шпичаки, які може втягувати й витягувати. Отож вона чіпляється ними всередині Тайлера, облаштовується й готується викидати ікру. Є купа способів провести суботній вечір гірше, ніж це зробили ми.

— З Марлиною матір’ю, — каже Тайлер, — могло статися й гірше.

Стули пельку, кажу я.

Тайлер каже, що нас міг би викрасти французький уряд, завезти до підземного бункера десь за Парижем, де навіть не хірурги, а лаборанти-недоуки відчикрижили б нам вії, щоб випробувати на нас токсичність нового спрею для засмаги.

— Таке трапляється, — каже Тайлер. — Почитай газети.

Найгірше те, що я знав, що саме Тайлер задумав учинити з матір’ю Марли, але ж уперше відтоді, як я знаю Тайлера, у нього з’явилися кругленькі гроші. Тайлер загрібав капусту лопатою. Зателефонували з компанії «Нордстром» і замовили до Різдва двісті брусків Тайлерового мила для обличчя «Коричневий цукор». Отримавши двадцять баксів за брусок — пропонована роздрібна ціна, — ми могли дозволити собі вибратися з дому в суботу ввечері. Полагодити газ. Сходити на танці. Коли б нам вистачало грошей, можливо, я зміг би покинути свою роботу.

Тайлер назвався «Миловарня на Паперовій вулиці». Кажуть, кращого мила ще ніхто ніколи не робив.

— От коли б ти ненароком з’їв Марлину матір, — каже Тайлер, — то було б куди гірше.

Із ротом, набитим куркою «ґунбао», я кажу Тайлерові, щоб він нарешті стулив свою бісову пельку.

Цього суботнього вечора ми з Тайлером сидимо в салоні «Імпали» 1968 року випуску, яка припала на спущені шини в передньому ряді стоянки вживаних автівок. Ми з Тайлером базікаємо та п’ємо пиво з бляшанок на передньому сидінні «Імпали», більшому, ніж канапа в багатьох оселях. У цій частині проспекту старими машинами заставлено все довкола. Торгівці автомобілями між собою називають такі стоянки звалищами чортопхайок. Усі машини коштують тут близько двох сотень доларів. Тримають ці стоянки цигани, що, курячи довгі тонкі сигари, ліниво очікують протягом дня на покупців коло своїх офісів-халабудок із фанери.

Старшокласники часто купляють собі такі старі тарадайки: «Ґремліни» й «Пейсери», «Маверіки» й «Горнети», форди «Пінто», пікапи «Інтернешнл Гарвестер», низько посаджені «Камаро», «Дастери» та «Імпали». Машини, які їхні власники колись любили, а потім викинули на сміття. Як собаки в притулку. Як сукні дружок у благодійному магазині. Автомобілі ці з ум’ятинами, з пофарбованими в сіре, червоне чи чорне задніми крилами й порогами, з цілими грудками замазки, які ніхто ніколи не чистив піскоструминкою. Середина вся з пластику, що імітує і дерево, і шкіру, і хром. На ніч цигани навіть не замикають дверцята цих машин.