Чак Паланик - Бійцівський клуб

— Слухай мене, — каже Тайлер. — Розплющ очі.

— У стародавні часи, — каже Тайлер, — людські жертви приносили на пагорбі над річкою. Тисячі людей. Ти чуєш мене? Жертви приносили, а тіла спалювали на вогнищі.

— Якщо хочеш, плач, — каже Тайлер, — а хочеш, біжи до ванної і пхай руку під струмінь води, але спершу ти маєш знати, що ти дурень і ти помреш. Поглянь на мене.

— Одного дня ти помреш, — каже Тайлер, — і доки ти не усвідомиш цього, ти мені ні до чого.

Ти в Ірландії.

— Плач, — каже Тайлер, — плач, але кожна сльозинка, що впаде на луг на твоїй шкірі, лишить на руці пекучий шрам, немов палаюча цигарка.

Медитація. Ти в Ірландії, ти приїхав сюди того літа, як закінчив коледж, і, можливо, це вперше, коли тобі захотілося анархії. Задовго до того, як ти зустрів Тайлера Дьордена, задовго до того, як уперше відлив у заварний крем, ти вже дізнався дещо про бунтарство.

Це трапилося в Ірландії.

Ти стоїш на верхньому майданчику замкових сходів.

— Опік можна нейтралізувати оцтом, — каже Тайлер, — але спершу ти маєш визнати себе переможеним.

Після того як сотні людей принесено в жертву й спалено, каже Тайлер, з-під вівтаря до річки пагорбом повільно стікає густа білувата маса.

Спершу ти маєш дійти до краю.

Ти стоїш на сходовому майданчику замку в Ірландії, довкола країв майданчика бездонна темрява, а просто перед тобою в темряві, на відстані витягнутої руки, кам’яна стіна.

— Рік за роком, — каже Тайлер, — дощі поливали рештки вогнища, рік за роком там спалювали людей, і зрештою дощова вода просякла крізь деревне вугілля, щоб перетворитися на лужний розчин. Луг сполучався зі смальцем, що витопився з жертв, і густа білувата маса мила витікала з-під основи вівтаря й повільно повзла до річки.

Ірландці показують тобі свій маленький бунтарський чин у темряві. Вони підходять до краю майданчика, спиняються на краю бездонної темряви й відливають.

Ну ж бо, підохочують тебе вони, відливай свої знамениті американські сцяки, багаті на вітаміни. Золоті вони в тебе, чи що? Золоті й дорогі, усі відливай.

— Це найвизначніша мить твого життя, — каже Тайлер, — а ти бозна-де, проґавлюєш її.

Ти в Ірландії.

Овва! Ти це робиш. О так. Авжеж. Ти чуєш запах амоніаку й денної норми вітаміну В.

Стародавні люди, розповідає Тайлер, приходили на річку прати одяг і помітили, що, коли прати в тому місці, куди стікало мило після тисяч років людських жертв і дощів, одяг стає чистішим.

Я відливаю на камінь Красномовності.

— Ось тобі й маєш! — дивується Тайлер.

Я обсцикаюсь у свої чорні штани з плямами засохлої крові, які несила терпіти моєму начальникові.

Ти в найманому будинку на Паперовій вулиці.

— Це не просто так, — каже Тайлер. — Це знак.

У Тайлера в голові повно всілякої корисної інформації. Цивілізації, що не знали мила, розповідає Тайлер, щоб прати одяг і мити голову, використовували власну сечу й сечу своїх собак через те, що в її складі є сечова кислота й амоніак.

Ти чуєш запах оцту, і полум’я на твоїй руці, далеко-далеко звідсіль, згасає.

Запах лугу обпікає мені навколоносові пазухи, до нього домішується лікарняно-нудотний запах сечі й оцту.

— Людей тих убили не марно, — каже Тайлер.

На відвороті твоєї руки, червоні й лискучі, набрякають дві губи, точний відбиток Тайлерового поцілунку. Довкола нього розкидані цятки опіків, схожих на цигаркові, — сліди сліз.

— Розплющ очі, — каже Тайлер, обличчя його мокре. — Мої вітання, — каже Тайлер. — Ти на крок ближчий до краю.

— Ти маєш знати, — каже Тайлер, — як робили перше мило. Його робили з героїв.

Подумай про тваринок, на яких випробовують продукцію.

Подумай про мавпочок, яких закидають у космос.

— Без їхньої смерті, без їхнього болю і їхньої жертви, — каже Тайлер, — у нас не було б нічого.

Я зупиняю ліфт між поверхами, а Тайлер тим часом розстібає ремінь. Коли ліфт зупиняється, складені на візку миски з-під супу припиняють дзеленчати. Тайлер знімає кришку з супниці, і пара грибом здіймається аж до стелі.

Тайлер дістає прутня й каже:

— Не дивись на мене, а то нічого не піде.

У супниці томатний суп-пюре із зеленню коріандру та молюсками. З-поміж таких ароматів ніхто не вирізнить іще один, який додамо ми.

Я кажу, поквапся, й озираюся через плече на Тайлера, який уже звісив свій кінець у суп. Виглядає це доволі кумедно: немов височезний слон у білій сорочці й краватці-метелику смокче суп своїм маленьким хоботом.