Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Отже, одного дня, зміцнений у своїй постанові заохоченням одного прихильного до нього єфрейтора напідпитку, малий лишився на ніч у казармі Двадцять другого піхотного полку. Він зазнав багатьох пестощів, які налякали його і про які він гадав, буцім вони належать до солдатського життя, і його знайшли тільки за два тижні завдяки пошукам впливової Вероніки Казимир. Тепер малий був солдатом імператорської армії, і Анжеліна ходила щонеділі до казарми Двадцять другого піхотного полку.

Першого разу Анжеліна повернулася назад приголомшена, перелякана і ображена. Її син нагадував їй тепер, дарма що був такий схожий на неї, вахмістра Состена. Вона навряд чи бачила його крихітне, засіяне ластовинням личко, бо завеликий ківер із крутим козирком майже закривав його, завеликий армійський кітель теліпався навколо вузеньких стегон малого, штани були задовгі, а чоботи просто величезні. Анжеліна бачила, що її син утрачений навіки. Вдома вона глянула в дзеркало, після тривалої перерви знову уважно придивляючись до слідів часу і ознак краси та молодості, як колись у перші роки. Вона знайшла вічну і єдину розраду, яку природа подарувала жінкам: почала чекати нового дива. Диво чекало її вже наступної неділі, пополудні, коли вона вже збиралась виходити з казарми Двадцять другого полку. Перед нею постав чоловік у мундирі інтендантської служби, і той мундир, здається, загородив їй шлях. Піднявши голову, Анжеліна побачила усміхнене біляве вусате обличчя, що видалось їй знайомим і водночас неприємним. Від безпорадності вона всміхнулася. Чоловік стояв і далі.

– Мадемуазель Анжеліно! – проказав він і привітався. Тільки з голосу вона одразу впізнала його. То був галантний капрал артилерії, гість на її заручинах із вахмістром Состеном. – Звідки ви йдете?

– Я провідала сина, – відповіла Анжеліна.

– А ваш чоловік? Мій дорогий товариш? Що він робить?

– Я не брала шлюб. Він не мій чоловік. Я маю тільки сина! – з притиском мовила Анжеліна.

– Та й у моєму житті, – заговорив колишній капрал, і то так, ніби його доля мала якусь подібність до долі Анжеліни, – сталися зміни. – Він показав на свій мундир. – Я тепер на інтендантській службі. Я вже ситий його походами… – Кажучи слово «його», він випростаним великим пальцем показав через плече, немов імператор справді стояв позаду. – Я мав тяжку рану на нозі, лихо, та й годі! Не пощастило! Я вчасно врятувався. Я спокійно чекаю на розвиток подій. О, я пригадую, мадемуазель, ваш великий гнів тоді на заручинах! Тепер вам годиться визнати, що тоді ви не зовсім мали слушність! Ви таки повинні знати, що діється!

– Я не знаю, що там діється… – прошепотіла Анжеліна. – Я лише знаю, що рештки цього полку стоять напоготові. І, – показала рукою на казарму, – я боюся за свого сина, – додала вона.

– І то слушно, – проказав інтендант. – Нас розбито! За два дні вороги будуть у Парижі. Імператор приїде завтра. Я не переймаюся цим. Я довгі роки вірно служив йому. Тепер я чекаю, що вирішать видатні. Я філософ, мадемуазель!

Хоча Анжеліні були неприємні голос, сміх і слова колишнього капрала, вона все ж кивнула головою, тільки-но він закінчив говорити, і навіть не знала, чому. Ця зустріч і засмутила, і водночас утішила її. Вона відчувала, дарма що її очі були опущені, прихильний і ніжний погляд чоловіка. А те, що він, як сказав, філософ, був поранений, і повідомив, що завтра прибуде імператор, Франція зазнала поразки, вороги за два дні будуть у Парижі, а «видатні» будуть вирішувати щось, – це все схвилювало її не менш гостро, ніж його прихильний і болісний погляд.

Колишній капрал запропонував Анжеліні «пройтися куди-небудь». Ця пропозиція не здивувала її: вона чекала її, а може, навіть бажала. Тепер вона аж ніяк не могла повернутися в палац, до своїх подруг у кімнаті. Анжеліна й не запитувала, куди її хочуть повести. Одразу рушила. Ступивши кілька кроків, колишній капрал узяв її під руку. Легенький, трохи боязливий і трохи приємний трепет поширювався від його напружених м’язів. То було владне чоловіче тремтіння, вона відчувала його в руці, в усьому тілі, воно ображало її, а водночас і тішило. Анжеліні здавалося, ніби вона складається тепер із двох частин. Було дві Анжеліни: одна зарозуміла і сповнена огиди до чоловіка збоку від неї, а друга безпорадна і вдячна цьому чоловікові за якийсь безіменний спосіб порятунку, який він запропонував їй. Вона мовчала, а він говорив. Розповідав про політику, про світ, про труднощі й помилки імператора. Він, здавалося Анжеліні, водив її по місту дуже довго. Хтось інший думав за неї, хтось інший визначив їй мету. Це було ганебним, але приємним. Адже вона така самотня і така зраджена! Чоловік був чужим, але обіцяв якийсь притулок, усе-таки якийсь притулок. Не треба йти додому. В усьому тілі втома. Приємна втома. Був прохолодний осінній день. Лихі фіалкові хмари пролітали над самими покрівлями, а на перехрестях вітер дув одразу з усіх чотирьох боків. Інколи нога наступала на твердий, жовтий, звіяний із якогось саду листочок. Він ламався під ногою з сухим мертвим звуком, що нагадував радше розтрощені кістки, ніж розтоптаний листок. Невдовзі впали сутінки, а інтендант давно вже замовк.