Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Тільки Анжеліна любила імператора, хоча належала до дрібноти. Вона так нестямно любила його, що інколи мала дурне бажання бачити Великого малим і розбитим, вигнаним з усіх країн і приреченим до ганебного повернення на Корсику. Тоді він був би майже таким самим дрібним, як і вона, без блиску, якого завжди знову надавав своїм портретам.

Згідно з приписами, які керували життям людей з імператорської челяді, Анжеліна через три місяці після пологів знову повернулася на службу. Весна вже широким могутнім потоком текла по омолодженому місту. Обабіч вулиць полискували горді та пишні каштанові свічки. Анжеліна бачила багатьох матерів із дітьми, і навіть убого вбрані матері та бліді й хворобливі діти сміялися і ясніли. І щоразу вона відчувала тужливе бажання повернути назад і бодай на мить знову побачити сина. Перед огорожею, коло якої десь рік тому її щовечора чекала барвиста брила з султаном, що майорів на шоломі, Анжеліна на мить зупинилася, немов перед важливою постановою. Вона ще могла розвернутися і знову піти до сина, прийшовши на службу пізніше. Дрозди в саду коло палацу зняли оглушливий галас, а з парку – з самого повітря – їм відповідали не менш оглушливі пахощі: голоси акації, бузку і бузини. Білі, наче неділі, ясніли кітелі вартових, а темна зелень їхніх мундирів скидалась на ситі луки. Один непорушний вартовий дивився на Анжеліну. Їй здалося, ніби вона впізнала його, а також те, що й він упізнав її. В його скляному службовому погляді засвітилися крихітні іскорки, немов усміхнулося скло, і Анжеліна кивнула головою. Цей побіжний блиск у скляному оці солдата надав їй сміливості, і вона швидкою ходою, немов боялася знову втратити її, проминула браму.

Тепер Анжеліна працювала більше в пральні. Віддано й ревно, як і давніше, завзято вимахувала праскою, порскала з роздутими щоками і випнутими губами на шовк, полотно і батист, орудувала дерев’яним валиком вправною рукою, делікатно прасувала сорочки, комірці, складчасті манжети. Згадуючи про сина, водночас і тужила, і раділа. Вже в середу, ба навіть ще у вівторок, наступна неділя видавалася їй майже такою близькою, як найближчий вечір. Натомість понеділок, день по тому, як вона навідувалась до Поччі, був найсумнішим днем тижня, а субота – найрадіснішим. Ще в суботу ввечері, після здачі білизни у великій залі, вона пакувала все вкупі – корисне і зайве. Приносила мазь і пудру, пелюшки, молоко, вершки і хліб, разок червоних коралів від лихого ока, корінь жовтцю від судом, терен від скарлатини і зілля для чаю, про який їй казали, буцімто він захищає від віспи. Анжеліна вирушала в дорогу о сьомій годині ранку. По дорозі її опановував страх, що вона може застати сина хворим. Зупинялась на мить, ще виставивши одну ногу вперед, безсила й розбита, немов те страхітливе уявлення вже стало моторошною дійсністю. Потім упевненість знову окриляла її кроки. Нарешті, зайшовши до кімнати в домі Поччі й нахилившись над сином, Анжеліна заходилась ревним плачем. Її швидкі та гарячі сльози падали на усміхнене личко дитини. Брала її на руки, ходила з нею по кімнаті й казала їй безглузді слова. Тільки по тому, як син виростав, міцнішав і змінювався, Анжеліна помічала невпинний плин місяців і років. Їй здавалося, ніби давніше вона дотримувалася думки, що час не йде вперед, а певною мірою крутиться по колу.

Бажання Анжеліни справдилось, її син анітрохи не був схожий на вахмістра Состена, а скидався на матір. Він мав рудувате волосся й ластовиння, був худий, дужий і проворний. То був її син, жодного сумніву! Проте їй здавалося, що він дуже рано почав відходити від неї і від неділі до неділі ставав дедалі чужіший їй. Так, інколи Анжеліна навіть думала, що син тільки з дитячої сором’язливості терпить її пестощі і немов продає кожен поцілунок за якийсь її подарунок. То був її син, рудий і всіяний ластовинням, досить було тільки глянути на нього, і їй здавалося, ніби вона бачить себе в дзеркалі. Проте інколи те дзеркальне відображення раптом зникало, випаровувалось, змінювалося. Траплялися неділі, коли Анжеліна не заставала малого вдома. Він тинявся зі своїми приятелями – вона ненавиділа їх – на невідомих теренах, вона насилу знаходила його, а коли знаходила, він швидко тікав від неї, її пестощів і турботи.

Коли малому виповнилося сім років, він страшенно полюбив усе військове, як, до речі, й багато дітей тієї пори. Він швендяв навколо казарм, приятелював із вартовими, виконував із приятелями військові вправи, крав і збирав зображення битв та імператора, невдовзі вже заходив на подвір’я казарм, їв із мисок зичливих солдатів, навчився від них солдатських пісень, сурмити, ба навіть тримати зброю і бити в барабан, а коли одного разу побачив маленького хлопчика-барабанщика, яких було так багато в імператорській армії, вирішив і собі стати барабанщиком. Малий знав, що він син солдата, розумів усе, про що часто в неділю розмовляли між собою його мати Анжеліна, Ебам і Вероніка Казимир. І мав про свого незнаного батька цілком особливе, неперевершене уявлення.