Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Одного дня Вероніка Казимир принесла до ліжка папір, перо та чорнило і сказала:

– Я знаю його адресу!

Анжеліна зрозуміла, що йдеться про вахмістра Состена. Але ще вдалася до жалюгідної спроби уникнути неминучого й запитала:

– Чию адресу?

– Адресу Состена! – відповіла Вероніка. – Тепер ти повинна написати йому.

– Мені нема чого сказати йому, – мовила Анжеліна.

– Ти повинна! Я наказую тобі! – звеліла Вероніка. – Ось, пиши!

Поклала папір на край ліжка, опустила перо в каламар, грізно підступила до краю ліжка і так владно тримала перо перед обличчям небоги, що Анжеліна послухалась. Вона написала:

«Мій пане, моя тітка, мадемуазель Вероніка Казимир, попросила мене повідомити вам, що два дні тому я народила дитину. Це хлопчик. Вітаю вас, Анжеліна П’єтрі».

Вероніка взяла папір, прочитала, похитала головою і сказала:

– Гаразд! Усе інше я додам, він не втече від мене!

Вероніка знала адресу Левадура. Імператор щойно переміг у великій битві, війська стояли тепер в Австрії. Вероніка знала адресу не тільки вахмістра, а й дружини полковника, що командував його полком.

За два тижні вахмістр Состен Левадур справді з’явився в Парижі. Він отримав відпустку, незвичайну відпустку, і вирішив скористатися нею незвичайним способом. Велика перемога імператора і та обставина, що він брав участь у незабутній битві, в якій, на його думку, саме його дії визначили перемогу імператора, надали йому ще більшої зарозумілості, він став немов ще барвистішим і колосальнішим. Левадур видавався справжнім велетнем у низенькій кімнаті, де жила Анжеліна з дитиною. Він привітав її зі своєю хвацькою і грубою ніжністю, підняв обіруч угору, і в тій кімнаті Анжеліні здавалося, наче вона ширяє ще вище, ніж у колишні літні вечори, наче вуса Состена смердять ще дужче, а він сам ще брутальніше і жорсткіше промітає ними її обличчя. Потім він поставив її перед собою, відступив на крок, знову рвонувся на два кроки вперед, підійшов до ліжка, де лежав син, і нахилився над ним. Немовля жалісливо захлипало. Состен підняв сповитий жмут, що в його руках видавався майже жалюгідним, і запитав:

– Як його звуть? Як ти назвала його?

– Антуан-Паскаль, – відповіла Анжеліна, – як мого батька.

– Чудово, чудово! – гримів Состен. – Він буде солдатом, у ньому солдатська кров. – І поклав білий пакунок поперек ліжка.

Состен умостився в завузькому червоному плюшевому фотелі, трохи посовався разом з ним по кімнаті й помітив, що йому буде важко знову визволити своє величезне тіло з лещат обох билець. Відчував при цьому певну муку і сором, а оскільки саме цієї миті збирався сказати щось важливе, ще й розгнівався, і обличчя йому побуряковіло. Тепер те обличчя скидалося на барвистий віник поверх барвистого мундира. Якусь мить Состен шукав належного початку, думав про дружні листи з погрозами, які писала йому Вероніка Казимир, і про те, що через цю жалюгідну грудочку в пелюшках він змушений брати шлюб із рудою, засіяною ластовинням дівчиною. На мить його важкий і затуманений мозок прояснів завдяки далекому відображеному усвідомленню долі, переступу й покути. Але навіть цей кволий порух глухого серця тільки посилив його гнів. Цієї миті Состен хотів би навіть повірити в Бога, і то тільки на те, щоб ремствувати на нього і якимось чином зсунути на нього всю провину. А втім, він не вирів у Бога, і спрямовував свій гнів лише на те, що бачив.

Состен із гіркотою думав про розмаїтих жінок, якими він по-драгунському володів мимохідь, і йому здавалося, що Анжеліну, коли йдеться про красу, не можна порівняти з жодною з них. Тому вахмістр Состен дедалі більше сердився і злився. Із вахмістрів його полку тільки один був одружений, такий собі Ренар, що, до речі, мав уже понад п’ятдесят років, але той дурнуватий шлюб відбувся так давно, що його навряд чи ще можна назвати бодай сміховинним. Натомість він, вахмістр Состен Левадур, ще може зробити собі кар’єру і стати навіть полковником. Такий чоловік, як він, повинен мати гроші, щоб жити самому і давати змогу жити іншим. Крім того, саме тепер, у Богемії, він натрапив на одну чудову мельниківну, збудливо-норовливу, палко жадану для кожного, хто бачить її, покірну після кохання, мов собака, і водночас нестямну, наче битва. Що за жінка! Як можна порівняти з нею Анжеліну, що тепер сидить навпроти нього на ліжку з дитиною збоку, з опущеними очима, з дрібним, скорботним і блідим личком, на якому ластовиння проступало ще виразніше, ніж раніше влітку. Оце так халепа, необачний Состене!