Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Вероніці Казимир теж було прикро, коли вона чула, як паплюжать імператора. Тієї пори такі розмови траплялися досить часто, були навіть звичайними серед двірських слуг, у деяких полках, серед невдоволених унтер-офіцерів. Так, давніше, коли імператора ще звали Бонапартом, Вероніка Казимир, інколи навіть під час довірчих розмов із його власною дружиною, теж намагалася сказати якесь суворе слово про видатного чоловіка. Згадуючи про це, вона тепер була ще невблаганніша до тих, хто зневажливо відгукувався про імператора.

Тієї хвилини Вероніка вирішила запам’ятати тих зневажників для якоїсь пізнішої нагоди, а поки що не помічати їх. Але невдовзі їй видалося, ніби чоловіки завдяки якимсь безмовним і зухвалим знакам, що їх вони прагнули вважати за таємні та незбагненні, порозумілися між собою. Тільки вахмістр Состен, величезний і незворушний, сидів коло малої Анжеліни, не розуміючи, здається, поведінки своїх друзів. Він запропонував вина Вероніці Казимир. Вона пила потихеньку. Піднявши келих, відставила мізинець, у сяйві свічок полискували її персні. Тільки доторкнулася до келиха і знову поставила на стіл, спостерігаючи з неприязною прозірливістю чоловічу змову. Водночас дослухалася пильними, добре настроєними вухами. І раптом почула, як капрал шепче якомусь вахмістрові: «Крім того, він неспроможний. У ліжку ми кращі!..».

Вероніка Казимир миттю здогадалася, про що йдеться. Ох, вона знала всі потаємні чутки та оповідки про імператорів звичай кохатися з недбалою і безсоромною поквапністю. Того кохання скуштували не тільки придворні дами та імператриця, а й покоївки і пралі. Проте всі жінки – і високого роду, і з простолюду – були вдячні імператорові навіть за ті швидкі, недбалі та байдужі обійми. Вони ніколи не забували, що він бог, а богам і належить кохатися поквапно. То була пора, коли жінки могли вимовляти ім’я імператора тільки з ненавистю, страхом або любов’ю, бо жінки, які опинялися в його обіймах, переживали протягом короткої хвилини, поки тривала його пристрасть, усі пристрасті всього світу – ненависть, страх і любов. Адже Вероніка Казимир знала, що жінкам властиве ще сильніше жадання, ніж хіть, а саме – честолюбство. Вони виходили з кімнати імператора, хоч і невдоволені, зате піднесені та ушляхетнені. Імператор одразу покидав жінок, прагнув чимшвидше спекатися їх. Жінки йшли від імператора з вічно невтамованим жаданням і з тривалим тужливим прагненням повернутись до нього. Він мав усі риси богів: був могутній, його гнів був страхітливий, а його ласка тривала украй недовго: боги недбалі.

Тому Вероніка швидко піднесла келих, одним духом, по-чоловічому, допила вино і проказала твердим військовим голосом, яким звикла наказувати своєму персоналові:

– Месьє! – Це звернення урвало зухвале перешіптування чоловіків. Усі дивились на Вероніку. – Месьє! – повторила вона. Хоча Вероніка не підводилась, її обличчя засвідчувало таку піднесеність, що в усіх склалося враження, ніби вона вже стоїть. – Здається, ви не маєте звичаю зважати на дам. Крім того, ви повинні знати, що я належу до двору і моя небога теж. – Вероніка сказала «двору», а не, скажімо, «челяді». – Ваші розмови, які ви так боягузливо провадили пошепки, зародились, мабуть, у казармах, хоча я знаю, що там вони не дуже поширені. Месьє, я покидаю вас! Приємного вечора! А ви, месьє вахмістре Левадуре, вчасно приведіть мені малу додому! Я чекатиму вас! А ти ще зайдеш до мене! – кинула вона Анжеліні. – На добраніч! – проказала Вероніка і вже підвелася. Перше ніж їй відповів хто-небудь, вона вискочила на вулицю не менш раптово, ніж заскочила до кав’ярні, і тепер двері після неї теж були досить довго відчинені, і вітер гойдав краї скатертини й розхитував полум’я свічок.

Усі мовчали. Якийсь час усім здавалося, ніби на них нагримав командир. Чоловіки в барвистих мундирах справляли тепер украй жалюгідне враження.

Анжеліні тепер здавалося, ніби вона бідолашна, покинута і зраджена. Вона тужила за добрим рідним берегом, батьківським домом на Корсиці і за своїм бідним і лагідним дитинством. Крім того, одразу збагнула, що віддала чужому барвистому опудалу те, що судилося не йому. Їй здалося, що до цієї миті вона жила далеко від власного тіла і віддала його як першу-ліпшу річ. Анжеліна здогадалася про великий і суворий закон, який природа дала жінкам, і знала, що порушила цей закон. Піднесений, гарний і нещадний, він наказував дівчатам належати коханим і чинити опір нелюбам. Подумала про кімнату з хвилястими зеленими портьєрами і портретом імператора на стіні. І раптом у неї зникло чуття сорому, їй здавалося, ніби вона вже покаялася за свій тяжкий гріх. Анжеліна відчувала, що мала б любити єдиного, хто був даний їй, і сама ця любов, здатність і готовність любити його – така велика подія, що гріх, переступ, помилка і сором уже не мають ніякого значення.