Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Відпустка вахмістра ніяк не закінчувалася. Він вочевидь мав великий вплив у своєму полку. І ніяк не міг вгамувати свою потребу в любові Анжеліни. Та й тужив за нею і вже кілька разів натякав, що його можуть перевести до кавалерійського полку в Парижі. Анжеліна думала про це зі справжнім страхом. Вона не наважувалася запитати, коли він подасться геть. Коли вахмістр повторив свій натяк, що міг би служити не тільки в Парижі, а й Ліоні чи Ґреноблі, вона відчула, що він чекає від неї згоди чи заохочення. Анжеліна прийняла і визнала вахмістра так, як приймають долю. Щовечора, певної години, він, немов барвиста брязкітлива лавина, регулярно навалювався на Анжеліну, і те, що, хоч і прибита й утомлена, вона все-таки знову могла піднятися з неушкодженим тілом, дівчина вважала за достатню ласку. Цей чоловік вочевидь судився їй від початку віків. Та й карти провіщали його.

Високо над головою Анжеліни, тож вона навряд чи й розуміла слова, вахмістр промовляв без упину. Вона сприймала лункі розкоти, мов тихий грім, а коли він інколи чхав, здавалося, на мить уперіщила злива. Тільки тоді, коли вони сиділи навпроти одне одного за столом, Анжеліна починала розуміти зміст його слів, хоч і не зовсім їхнє значення. Зачарована й не без неприязні, як-от інколи можна бути зачарованим чимось ненависним і огидним, мала Анжеліна дивилася на енергійні рухи могутніх чоловічих щелеп, які, здавалося, щось жували, поки вахмістр говорив, на велику червону нижню губу і вуса, які невтомно промітали пусте повітря. Вахмістр промовляв гучні й величні слова. Вони важко падали на Анжеліну, важко і нудно. Дівчина ні разу не посміла відвернути очі від його обличчя.

Хоч Анжеліна вважала, що тільки вахмістр став причиною її найтяжчого гріха, все-таки їй здавалося, що вона скоїла б ще тяжчий гріх, якби чинила йому опір і не належала йому. Отже, дівчина була цілком безпорадна, і їй здавалося, ніби вона приречена і вже ніколи не зможе вибирати між чеснотою і гріхом, а завжди буде змушена вагатися між двома різновидами гріха. Анжеліна шкодувала, що вона, відколи цей дужий чоловік навалився на неї і проник у неї, вже не ходила до церкви згідно з давнім звичаєм, який давав душі розраду, бо боялася, що вона, безпорадна й занапащена, прийшовши до церкви, своєю присутністю образить самого Бога. Анжеліна тужила за втраченими без вороття днями своєї дитячої чистоти. Одного вечора, коли, повертаючись, вони вже під’їздили до палацу, вахмістр підняв палець, показав на палац і мовив:

– Він теж мав щастя. Може, навіть більше, ніж заслужив.

Був уже пізній вечір, а на вулиці панувала така тиша, що Анжеліна виразно почула ці слова, дарма що вони пролунали високо над її головою. Спершу вона не зрозуміла, кого вахмістр мав на увазі. Але одразу відчула спротив і, ще не зрозумівши, про кого міг говорити вахмістр, зненавиділа його, і то тільки через це останнє речення.

– Хто мав щастя? – перепитала вона тоненьким, невпевненим голосом.

– Звичайно, Бонапарт!

Було незвично, що імператора називають цим ім’ям, і ненависть Анжеліни до вахмістра стала ще дужчою.

– Імператор? – знову перепитала вона.

– Атож! – відповів вахмістр.

– Таж ви служите в його армії! – на превелику силу дорікнула Анжеліна вже тремтячим голосом.

– У його армії, – відповів вахмістр (із ненавистю наголосивши слово «його»), – служило багато людей, які не любили його. А ти, мала, тут нічого не розумієш!

Вони вже доїхали до огорожі, і в Анжеліни прокинулася підозра, – перша підозра в її юному житті, – що вахмістр тільки тому припинив розмову про імператора, що хтось міг підслухати його.

Тепер він підняв її, як і щовечора під час прощання, але не однією рукою, як тоді, коли вітався, бо охоронці вже не придивлялися й не було сенсу марнувати силу, якщо немає свідків. Отже, вахмістр піднімав Анжеліну двома руками, гучно цілував в обидві щоки, аж луною озивалися виляски, і одним рухом, не так лагідно, як у мить вітання, ставив на землю. Коли дівчина знову стояла на ногах, проказав:

– Завтра відсвяткуємо прощання. Післязавтра моя відпустка закінчується остаточно й без вороття. Післязавтра на світанку я мушу вирушати. Ти сумуватимеш?

– Так, сумуватиму! – пробурмотіла Анжеліна.

Уперше, відколи почалася її дружба з вахмістром, вона жваво збігла сходами вгору, а її сон давно вже не був таким спокійним, радісним і без страшних сновидь. Наступного дня прокинулась у тому самому веселому настрої, в якому й заснула. Почався останній день її болісної любові, і вона почувалася, мов дитина напередодні радісного свята. Увечері, коли вахмістр, як і завжди, пунктуально полискуючи, з’явився перед огорожею, Анжеліна майже радісно вибігла йому назустріч. Уперше вона відчула своєрідну вдячність до того колоса і трохи соромилася його. Уперше її вже не лякали його вуса, які ніжно промітали їй обличчя.