Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Тепер Анжеліна звернула свій погляд на важкі зелені складки портьєри, і кожної миті їй здавалося, ніби вона помічає їхній рух. Невдовзі стала прислухатись, і їй здавалося, ніби вона чує голоси. А згодом увижалось, як завіса розходиться і з’являється імператор, мов намальований на картині: він такий високий, що й голови не видно десь під стелею, і стає ще вищим. Анжеліна нахилилася, знову налила собі в келих і відпила трошки. Потім одразу перелякано й шанобливо поставила його на стіл.

Тепер їй здавалося, ніби вона точно знає, навіщо привели її сюди. Солодкий страх опанував її, і вона віддалася йому втішено, замріяно, з дитячою наївністю й гордо. Випила ще. Відхилилася назад і судомно тримала келих у своїй червоній юній руці. Її погляд блукав від стін до свічок, від свічок до вікон і знову до портьєри. Помітила, як одна свічка в кутку надто зігнулася від тепла, і вже хотіла підвестися, щоб вирівняти її, але не наважилася. Її вуха сумлінної дівчини з челяді з переляком почули, як м’яко й регулярно капає віск на килим. Її дитяча гордість присіла, її солодкий страх поступився іншому, цілком звичайному страхові служниці, яка не виконала свого обов’язку. А проте була нездатна підвестись. Щоб уже не бачити ту свічку, заплющила очі.

Одразу й заснула, тримаючи келих прямо і твердо в дурних руках на непорушних колінах. До неї прилетіли плутані уривки сновидь. Вона розтулила вуста і сміялася трохи перелякано уві сні й насилу дихала; навіть уві сні вона боялася дихати.

Прокинулася від першого радісного пташиного літнього щебету. Крізь усі високі й широкі вікна переможно линув червневий ранок, змагаючись із зеленню дерев у парку. Очі сумлінної Анжеліни одразу глянули на зігнуту свічку. Невеличкий горбатий шматочок воску ще стримів у свічнику, а на гарному килимі видніли тепер згубні рештки свічки, невеличка суха жовта воскова калюжа. В повітрі стояв синій холодний чад від давно погаслих свічок.

Анжеліна була безпорадна й розгублена. Вже не думала про портьєру. Тужила за далеким домом, за Аяччо, за любими рибальськими мережами, кам’янистим берегом, золотими, срібними і сталево-синіми рибками, за пахощами водоростей та мушель. Вона ще й досі тримала келих у руці, тож тільки тепер поставила й підвелася.

Раптом Анжеліна почула гомін голосів і кроки. Розчахнулися двері, ґвалтовно розсунулись портьєри, і там постав імператор. Його волосся було скуйовджене, кілька ґудзиків на жилеті були розстебнуті, у молодому сяєві ранку він видавався блідим від безсонної ночі, старішим і нижчим, ніж йому хотілося. Анжеліна сміховинно-незграбно бухнулася навколішки, немов хто повалив її. Опустила голову і вже нічого не бачила, крім чорного імператорського чобота на червоному килимі. Чула, як хтось тихо зайшов позаду імператора, побачила синій черевик та золоту застібку і здогадалася, що то вчорашній синій лакей.

– Дурень! – проказав тепер голос імператора. А потім: – Виведи її!

Коли Анжеліна підвела голову, імператор уже зник. Перед зеленою портьєрою стояв тендітний синій лакей.

– Мадемуазель, ходімо! – мовив він.

У садку він лишив її. Десь на дзвіниці вибило шосту годину. Праця починалась о пів на сьому.

Присоромлена, спантеличена й задурманена, побігла Анжеліна по широкій алеї. Он уже бовваніє рідний, знайомий їй флігель. Сьогодні вона перша прийшла до пральні.

Від тієї пам’ятної ночі серце малої Анжеліни отримало тяжку рану. Вона марно намагалася переконати себе, що їй та ніч лише приснилася. В її спогадах дедалі нещадніше знову поставали всі деталі, кожна в своїй точній подобі і з невблаганними контурами. Вони не давали змоги Анжеліні вважати їх тільки за сновиддя та тіні. Щоночі вони затято цькували Анжеліну. Вона досі чула гарячий запах воску та фіалок, у роті й далі зберігався смак холодного, терпкого і солодкого золотого вина; вона ще й досі відчувала раптовий і гострий напад сорому. Пробуджена чутлива кров дівчини знала, що її зневажливо відкинули.

Мала Анжеліна почала з тупою ненавистю відчувати огиду до родовитих дам, що їх, здавалося їй, ніхто ніколи не відкидав зневажливо, навіть сам імператор. Її щойно розквітла самозакоханість згасла й зів’яла – після жалюгідної й короткої весни – в соромі, ганьбі та ненависті. Вона вже не дивилася на своє обличчя, всі дзеркала світу нараз потьмяніли. Ввечері молилася тільки мимохідь і мигцем цілувала розп’яття. Хусточка імператора лежала захована на дні її дерев’яної скрині.