Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Анжеліна бігла, мчала, загубилася в коридорах, знайшла нарешті сходи, метнулася вниз і вискочила надвір.

Ніхто нічого не дізнався про переступ Анжеліни, і вона була щаслива від цього. Палко молилася, щоб Господь простив їй гріхи. Цілувала розп’яття, яке висіло над ліжком, пригортала до серця і, втішена, лягала спати. Але, перше ніж заснути, діставала й хусточку, сховану між матрацом і ковдрою, і теж пригортала її до грудей. Хрест заспокоював її, натомість хусточка давала їй щастя.

Одного вечора, коли здавали білизну і всі тридцять шість праль і слуг вишикувались у бездоганний шерег, Вероніка Казимир заявила:

– Анжеліна здає першою. Ходи сюди, Анжеліно! Тебе чекають!

За дверима в тьмяно освітленому коридорі стояв якийсь невідомий лакей у синій лівреї, якого вона ще не бачила; він видавався гарнішим і тендітнішим, ніж інші чоловіки з челяді, яких вона знала. Мав гарні золоті галуни на краях комірця і на лацканах і скидався на темно-синю, чепурно позолочену й дуже святкову тінь.

– Мадемуазель, ідіть за мною! – проказав він. До Анжеліни вперше звернулися на «ви» і назвали її мадемуазель. Сміливості в неї меншало з кожним наступним кроком. Із кожним поворотом коридору наростало моторошне відчуття. Вони дійшли до нічного саду, до якоїсь невідомої частини нічного саду. Навряд чи минуло кілька хвилин, але Анжеліні здавалося, ніби вона вже годинами ходить за лакеєм. Вони знову зайшли до палацу і знову крізь якісь невідомі двері. Анжеліна ніколи не бачила того входу, так само і сходів, якими тепер слухняно піднімалася вгору. Міцно трималася за поручень і йшла по вузенькій смужці, яку лишав темно-червоний килим на білому камені. Килим видавався їй небезпечним, вона довіряла тільки вузькій кам’яній каймі. Потім зайшли до просторої кімнати. На двері важкою шовковою зливою опустилася зелена портьєра. Коло столика стояли два фотелі. На столі Анжеліна побачила пляшки і келихи, холодні м’ясива та сири на порцелянових тарілках з імператорським гербом. Лакей підсунув їй одного фотеля:

– Сідайте, мадемуазель!

Потім налив у кришталевий келих вина золотої барви і зник за портьєрою: тендітний, граційний, темно-синій. За ним знову важко і безгучно зімкнулися важкі зелені хвилі.

Анжеліна скуто сиділа в широкому м’якому фотелі перед келихом золотавого вина. Пустими очима дивилася на широкі вікна, святкові картини на стінах, що видавалися їй лише барвистими плямами в золотих рамках, на велику кришталеву люстру серед кімнати, на стіл і важкі срібні свічники в усіх чотирьох кутках кімнати. Свічки, згораючи, поширювали запах воску і фіалок. Ліворуч від неї стояло широке ліжко, напівприкрите жовто-золотою завісою, всіяною золотими бджолами. Анжеліна сиділа випростано й непорушно і марно намагалася думати.

Усе було знайомим і все було чужим. Можливо, про це все вона колись мріяла, можливо, мріяла й тепер, саме цієї миті. Можливо, прийде хто-небудь, щоб убити її. Можливо, прийде хто-небудь, щоб лише покарати її. Тепер вона пригадала з десяток дивних оповідок, чутих у дитинстві на батьківщині. Анжеліна відчула жар; тепло, аромат, страх і сяєво свічок дурманили її. Їй хотілося встати і відчинити вікно. Хотілося встати й погасити свічки. Їхнє сяєво було надто яскравим, мало не оглушувало її. Анжеліна думала, що охоче сиділа б тут, якби було темно. Зовсім темно, як тепер у її кімнаті. Проте не сміла ворухнутися.

Мало-помалу Анжеліна втомилася. Відхилилася назад і відчула лагідну м’якість спинки і билець, як нову, ще більшу небезпеку. Знову нахилилася вперед і схопила келих. Рука їй тремтіла. Вона пила, відхилилася назад, ковтнула ще раз і ще раз. То було вино, а водночас щось більше за вино. Воно було солодке, терпке, небезпечне, заспокійливе і розпалювало душу. То був напій гріха. Анжеліна спробувала трохи підвестися, щоб знову поставити келих на стіл, але вже не могла. Запізно, запізно, подумала вона і пила далі.

Тепер Анжеліна вже сиділа з порожнім келихом у руці. Вже почувалася невимушено, чужа кімната стала затишною для неї. Посміливішавши, наважилась підвестися, вирішила бодай раз обійти кімнату. Зупинилася перед першою картиною: то був імператор – великий портрет, що доходив аж до підлоги. Довелося задерти голову, щоб побачити його обличчя. Спершу видніли тільки чоботи, потім штани, згодом кітель і зрештою, мов у хмарах, високо вгорі обличчя.

Далі мала Анжеліна не пішла. Втекла назад, у фотель, у затишну небезпеку. Вона тремтіла, боялася, що випустить келих, який і далі тримала в руці, і вкрай обережно знову поставила його на стіл. Раптом її опанував страхітливий, дивний і незнищенний здогад, вогненний, небезпечний здогад, навіяний ззовні, можливо, породжений вином, а може, він струменів із портрета імператора, з ліжка в кутку і з дурманних пахощів свічок.