Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Однієї неділі, коли Анжеліна знову супроводила свою тітку з візитами, в домі одного профоса вона зустрілася з його небожем – неперевершеним вахмістром Состеном, чиє серце вона запалила вже в перші години.

Состена ніщо не відрізняло від більшості вахмістрів імператорської кавалерії. Високий, дужий, сміливий, нагороджений і не раз поранений, він був такий, як і більшість його товаришів. Анжеліна, на крок відступаючи від нього, бачила його тільки як самодостатній світ – світ шабель, острог, чобіт, переплетених шнурів, світ у синьо-червоних барвах, і навіть його обличчя було частиною мундира. То була проява, що, на відміну від усіх інших людських створінь, складалася не з кінцівок і частин тіла, а з фарб. А коли він підступав до малої, вона, щоб відповісти йому, була змушена дивитись угору, немов на барвисту гору, і тільки через довгу мить помічала на вершині густі й страхітливо лискучі синьо-чорні вуса, а над ними дві широкі й чорні ніздрі, відкриті, наче кратери.

Вахмістр був байдужий Анжеліні, тож вона тільки вдавала, ніби з задоволенням слухає, як він розповідав про свої битви й чужі країни, де він воював, жив і любив. Говорив він і про стратегію імператора – зичливо й не без критики. Вона йому не дуже подобалася, й імператор міг певні битви програти, а в деяких інших – узагалі загинути або принаймні потрапити в полон. Геть усі, зокрема й сам профос, хто знав тільки фасадний бік імператора, не мали ніякого уявлення про роль випадку та щастя в битвах. Можливо, тільки внаслідок випадку вахмістрів полковник сам не став імператором.

– Та про це тільки Бог може знати! – мовила дружина профоса.

– Бога немає! – рішуче заперечив вахмістр. Із не меншою рішучістю та галантним і гамірним уклоном прикрашеного гербом страховиська він запросив Анжеліну та її тітку на вечерю.

Вони їли в одному шляхетному заїзді смажену камбалу, телятину із зернистою сіллю, солодку моркву і ніжні молоді головки цибулі – солдатський харч. Вахмістр тричі вдарив шаблею по підлозі, й принесли терпке вино з Рейнської області. Вахмістр і там приборкував німців, і кожен ковток породжував у ньому певні спогади. Каву і різні коньяки пили наостанок. Потім тітка заявила, що їй треба на службу.

– Хвилиночку! – проказав вахмістр. – Я проведу вас, мадам!

Він низько нахилився, тітка трохи потягнулась угору, тож дотягнулась рукою до його могутнього кулака, він підхопив її і з брязкотом повів до дверей. Віддав військовий салют і повернувся, мов сяйлива скеля, до Анжеліни.

Того вечора дівчина пізнала ще чималий шматок світу: поїздку в кареті, ярмарок, де завдяки незліченним смолоскипам було видно, як удень, ще один коньяк, а зрештою червоно-золоту кімнатку, пляшку шампанського і кохання на вузькому дивані, не більшому за простору колиску. Голова Анжеліни, затуманена і одурена, звисала з бильця, яке боляче здавило їй шию. Анжеліні здавалося, ніби її тіло складається з окремих безладних частин, як і її одяг тієї миті. Барвиста чужа гора щосили обіймала її й мала намір цілковито розчавити її.

Тільки вже на вулиці, під сірим ранковим небом, Анжеліна отямилась у кареті, поправила собі коси та одяг і мало-помалу пересвідчилась, що не бракує жодної частини її тіла. Вуса вахмістра ще раз промели їй обличчя і шию, коли вони зупинилися коло палацу. Вахмістр відпустив її, наказав махнути рукою, вона послухалася і побачила, що й він махає їй рукою. Мерщій піднялася добре знайомими сходами до кімнати. Її товаришки спали. Сьогодні вона вже не молилася, вперше в своєму житті.

З неясним відчуттям, що життя важке і незбагненне, небезпечний і дивний тягар, Анжеліна поринула у важкий сон.

Отак і справдилось пророцтво Вероніки Казимир: вусатий чоловік у мундирі ліг Анжеліні до ніг. Він щовечора чекав дівчину, коли закінчувалася її служба, перед виходом для двірських посланців. Пунктуально з’являвся там, могутній і барвистий. Ще задовго до того, як дійти до вахмістра, Анжеліна бачила крізь огорожу парку і зелень дерев полиски його пишних барв. На ясному небі вже загоралися перші срібні зорі. Здавалося, ніби вони майже торкаються лискучого драгунського шолома з круто вигнутим верхом і чорним кінським хвостом. Не від туги, а через страх і боязливе нетерпіння Анжеліна підбігала до вахмістра. Він, ота барвиста скеля, чекав заціпеніло, поки дівчина підступить упритул. Вона не наважувалася глянути на його голову, на піднесену лискучу вершину. Її блакитний чепчик сягав якраз до головки ефеса його шаблі і найнижчого ґудзика кітеля. Однією могутньою рукою, анітрохи не зігнувшись, він піднімав її до свого обличчя, і, поки її ноги знай бовтались у повітрі, його вуса, немов ніжна щітка, гладили їй чоло, заплющені повіки й засіяні ластовинням щоки. Затамувавши віддих, вона ширяла між небом і землею, як здавалося їй, цілу вічність. Нарешті, заточуючись, могла ковзнути на землю. Потім дибала коло його правого стегна, бо на лівому теліпалася шабля. Остроги вахмістра дзенькали небезпечно і тихо, натомість гучно рипіли чоботи. Отак вони йшли назустріч вечірнім радощам.