Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Вони зайшли до барвистого, повного ліхтарів, гармонік, унтер-офіцерів і служниць дому у Ванві. Анжеліна давно не пила так багато й поквапно. Вона сиділа на червоному м’якому плюшевому диванчику поряд із чоловіком. Диванчик був м’який, проте спинка такого самого кольору була оманлива і тверда, лише обтягнені тканиною дошки, які симулювали лагідний затишок. Немов щоб захистити спину Анжеліни від тієї підступної спинки, інтендант простяг праву руку і обняв її за плечі. Лівою рукою знову налив вина в келихи. Нахилив свою рожеву, приязну біляву голову до обличчя Анжеліни. В тонесенькій сіро-блакитній млі вона відчувала її дедалі ближче. Соромилася себе і не боронилася. Поцілувала солодкі м’які вуса. Здається, це тривало вічність. Розплющила очі. Згадала, що навіть не знає, як звати чоловіка. І, немов усе було б упорядкованим та очевидним, виправданим перед Богом і світом, якби вона знала ім’я, запитала:

– Як тебе звуть?

– Шарль! – відповів чоловік.

– Чудово! – мовила Анжеліна, і їй здавалося, ніби тепер усе гаразд.

Цю ніч Анжеліна провела з інтендантом Шарлем Руфіком. Щоправда, спершу вона з певним острахом помітила, що він немов має властивість змінюватися від години до години, а то й через коротші часові проміжки. Спершу, коли він скинув кітель, то був другий Шарль, Шарль у жилетці з рукавами сорочки; а коли він скинув жилетку, був уже третім чоловіком, ще чужішим за попереднього; а коли нахилився над нею й почав пестити, їй здавалося, ніби він став геть страхітливо незнайомим. За кілька годин він розбудив її, свіжий, бадьорий, із розчесаними й напомадженими вусами, і його обличчя скидалося на круглу золотаво-рожеву, пронизану сонцем ранкову хмаринку. Він був цілком одягнений, вірна шпага висіла в нього на стегні, немов ніколи й не покидала його. Тепер це був інший чоловік, іще чужіший за попередніх.

Удень Анжеліна забула про інтенданта, а коли він часом таки спадав їй на думку, їй щастило швидко проганяти його образ. Вона соромилася себе, бо ж він був чужий, а вона все-таки потребувала його, і те, що вона потребувала чужого, завдавало їй ще тяжчого сорому. Але швидко підходила година, коли вона пообіцяла знову побачитися з ним. Тепер він наближався до неї, ставав дедалі виразнішим, дедалі ближчим і зрештою справді живим.

Це все сталося з Анжеліною в останні дні перед великим збуренням у країні. Можливо, й те збурення, в якому вона опинилась, було наслідком загального страху, що навис тоді над країною, немов лиховісні хмари перед бурею. Ще до того, як у Парижі справді стало чути гуркіт ворожих гармат, усім здавалося, ніби вони вже чують провісників ворожої канонади. Ще до того, як люди дізналися, що імператора розбито і він із рештками армії тікає до столиці, всі вже здогадувалися, що він зазнав поразки й утікає. Цей здогад був ще страшніший, ніж упевненість, яка з’явилася через кілька днів. (Лихі здогади збурюють просте людське серце, натомість впевненість у лихові лише ослаблює і засмучує його.)

Анжеліна корилася цим законам. Під час загального збурення й вона була розгублена і спантеличена, серед загального страху і її опанував страх.

Одного дня Шарль, унтер-офіцер інтендантської служби, зник. Кілька днів його присутність на певному місці певної години була ганебним, але хоч якимсь притулком. Сьогодні Анжеліна чекала марно. Вона сиділа в невеличкому шинку, навколо лунали звуки гармоніки, вряди-годи на неї позирали господарі, що знали її і, здається, й самі чекали Шарля Руфіка з інтендантської служби. Довкола вже говорили про лихо для імператора і лихо для країни. Зрештою Анжеліна пішла.

Тоді, восени 1814 року, чимало людей у Франції жили в стані буремної скорботи. Надходили вороги. І то так, як ідуть вороги, з усім пекельним почтом переможців: жадобою помсти, сваволею і хіттю; їхали завдавати безпричинних лих. Вороги Франції були численні й дуже різні між собою, але всі наганяли однаковий страх і всі заподіювали ту саму біду і лихо. Збурення, поширене в країні та Парижі, було ще більшим при імператорському дворі, і то ще тяжчим серед низької челяді, ніж серед високих панів, які служили імператорові. Адже саме прості та дрібні люди першими відчувають наближення лиха і перші тремтять перед ним. Прості та дрібні люди невинні в помилках, вадах, гріхах і долі великих людей. І все-таки вони страждають тяжче від іменитих. Бурі знищують бідні і благенькі хатинки, а міцні кам’яниці обминають.