Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан (збірник)

Ще за два дні до того, як імператор покинув місто й країну, дрібнота сама почала покидати імператора. В її простих серцях тепер не було нічого, крім страху за життя, страху перед безликою, а отже, страшною небезпекою. Люди бездумно розбігалися в різні боки. Слуги і служниці подавалися до друзів, що теж були слугами імператора, але в інших палацах, немов ті, хто не жив з імператором під одним дахом, були в більшій безпеці, і немов змога бачити щодня імператора вже становила тяжку провину. Але слуги тим часом покинули й інші імператорські палаци, і то теж безпорадно, даремно й безглуздо. Пішла й Вероніка Казимир. Бачили, як вона, колись така велична, виїхала, обачно прихопивши чимало валіз і клунків, в просторій кареті, в якій навіть її постать, що колись випромінювала статечну гідність, здається, змаліла в мить від’їзду.

Анжеліна схвильовано розпрощалася з тіткою і лишилася сама у ворожому палаці. З’явилися нові слуги в королівських лівреях, яких вона ще не бачила. День у день Анжеліна чекала на якусь звістку від свого сина. Роботи вже не було, не треба було вимахувати праскою, не було батисту, шовків. Були тільки ворожі нові обличчя. Син, може, теж уже загинув. Вона згадала про пору, коли народила його: давно те діялось, і тоді за вікнами лагідно й тихо падали сніжинки. Згадала його перший белькіт, перший сміх і ту радісну неділю, коли вперше побачила, що син уміє ходити, – і про ту страхітливу неділю, набагато пізніше, коли вперше помітила, що син чужий їй, що він син свого батька. Той, кого вона народила й вигодувала грудьми, давно вже втрачений. Маленький барабанщик був ще чужіший їй, ніж вахмістр Состен.

Якось, через три дні по тому, як знову прибув добродушний і безсердечний король, серед двірської челяді з’явилася нова начальниця, наступниця Вероніки Казимир. Сувора й худа, кощава і бридка, вона скидалася на бурульку. А оскільки мала ще й білі лілеї в косах, на грудях і на поясі, скидалася водночас і на цвинтар.

Та жінка сказала Анжеліні, що вона може покинути королівський палац.

Анжеліна пішла до єдиної жінки, яку знала, – Ебам Поччі. Її жалюгідна плетена солом’яна валіза, з якою вона колись бадьоро приїхала в Париж, була важка, страшенно важка. Невдовзі вона вже насилу пленталася, потім поставила валізу на край тротуару й сіла зверху. Думала, що вся її нужда і покинутість напосілися на неї тільки тому, що в неї втомлені ноги. Та, сидячи, відчула трохи згодом неспокій, ще більший за її слабкість. Їй здавалося, ніби до неї наближаються дивні небезпеки, вже чигають на неї за наступним рогом. Глянула вгору і побачила, як одразу над покрівлями пролітають лиховісні хмари. З недалекої вулички долинали безладні вигуки радісного люду, що вітав короля і проклинав переможеного імператора. Юрба підходила ближче, тепер Анжеліна виразно чула вигуки «Хай живе король!». На очі їй накотилися сльози. Вона боялася, що побачать, як вона плаче, а це теж могло становити страшну небезпеку. Галас знову поближчав. Анжеліна йшла тепер повільною, розміреною ходою, розважливо переставляючи ноги. Вона була самотня, перелякана й розбита, як і сам імператор, думала вона. Ця думка полегшила її неясний біль. Їй здавалося, ніби вона йде отак безнадійно по вулицях задля нього, задля імператора. Він, невидний, теж іде по найстрашнішій вулиці. Хто знає, може, то аж ніяк не правда, що його заслали; можливо, перебравшись, наприклад, у простого солдата, він досі живе у своїй столиці і з ним можна зустрітись і чимало розповісти йому.

Опустились вечірні сутінки, Анжеліна стояла перед будинком і дивилась на знайомі вікна. Не світилося, може, Ебам Поччі теж утекла. Анжеліна зачекала хвилину, боячись надто швидко пересвідчитись у цьому й непевно сподіваючись, що хтось вийде з дому й заведе її всередину. І водночас боялася, що це може бути швець-поляк, який цілий день працював перед своїми дверима в темному вестибюлі. Вона знала його вже два роки, але боялася його. Вона відчула страх перед ним із першого погляду. З дерев’яною ногою, яка моторошно стукотіла по плитках вестибюля і по бруківці перед будинком, з чужими попелястими вусами польського легіонера-улана, з чужим твердим язиком, що товк слова замість вимовляти їх, з лихим поглядом начебто небезпечного воїна, з почорнілими від шкіри руками, він навівав Анжеліні туманний, але великий страх. Вона завжди забувала його чуже ім’я, хоч і мала думку вимовити його. Швець через це ставав ще страшніший.

А втім, Анжеліна помилялася: і в тому, що його ім’я важко вимовити, – адже шевця звали Ян Вокурка і його ім’я було виразно написане червоним лаком на чорній табличці коло дверей будинку, – і щодо його характеру, який аж ніяк не був лихий, небезпечний чи моторошний. Усе в ньому було лагідним і спокійним, тільки його дерев’яна нога стукотіла. Він був легіонером-добровольцем, брав участь у невдалому поході імператора, а діставши рану, приїхав до Парижа, де сподівався отримати пенсію і де, крім того, вважав він, кращі перспективи заробити своїм давнім ремеслом, ніж у рідному селі. Він справді отримав пенсію і мав сподівані заробітки, але все-таки тужив за батьківщиною. Бо ж був дуже самотній, дарма що полюбляв довго, таки справді довго, промовляти до всіх своїх сусідів, але здебільшого так, що годі було щось збагнути. Він розумів усе, що кажуть люди, і тому вважав, що й вони розуміють його. Але, тільки-но він відходив від людей, як щоразу з гіркотою усвідомлював, що вони не зрозуміли його. Після кожної розмови навколо нього ставало ще тихіше, його самотність зростала, а разом з нею й ностальгія, ліве стегно боліло ще дужче, ніж раніше, і навіть його нога, похована, певне, десь на Одері, й далі завдавала болю.