Евгений Положий - Риб’ячі діти

Собака через майдан біг красиво, можна навіть сказати, граціозно, витягнувши і трохи схиливши вбік довгу морду і задравши куций хвіст. Здалеку він нагадував пса для полювання якоїсь відомої породи. Не випускаючи з рук тонкої сигарети, мер продовжував нервово тицяти в клавіші мобільного, але гудки виклику примусили чекати, здавалося, вічність. Колись він прийшов до влади на хвилі революцій і всенародного оптимізму – бізнесмен, що вчасно перескочив у громадський сектор, озброївшись правильними лозунгами, цікавими ідеями і зацікавленими в змінах людьми. Переміг – він переміг на виборах сенсаційно, навіть досвідчений червономордий начальник штабу, що пройшов не одну виборчу кампанію, не повірив у переможні цифри, коли стали надходити перші результати з виборчих дільниць, і бурмотів: «Це помилка, це якась помилка…» Але ніякої помилки там не було – він опинився в потрібному місці в потрібний час і сказав потрібні слова, в які повірили люди.

Спочатку мер щиро хотів щось змінити, але, як з’ясувалося, достеменно не знав, що саме. До того ж, згодом він зрозумів, що насправді чинна ситуація подобається йому значно більше, ніж міфічні зміни, які пропонували втілити соратники з громадського сектора. Політичні реалії, точніше, жилка бізнесмена і особисті слабкості на тлі відсутності бажання працювати по-справжньому призвели до кількох оборудок із комунальним майном та землею, які вступали в пряме протиріччя з діючим кримінальним кодексом, результатом чого стало тісне знайомство міського голови з бандитами, суддями та прокурорами. Мер легко перейняв просту і ефективну життєву філософію своїх нових друзів: люди – це жадібні істоти, варті лише зневаги, вони не крадуть самі лише тому, що в них не вистачає на те клепки; люди – лохи, тому потрібно користуватися своїм правом владаря. Із такими тезами жити і управляти виявилося значно простіше, ніж із складними формулами самоврядування і реформ, ці тези, що пройшли випробування десятиріччями, на диво точно і однозначно розставляли все по кутках, робили світ навколо зрозумілим і раціональним, не залишаючи місця терзанням і пошукам; до того ж, гроші, що потекли до нього спочатку рівчачком, а потім повноцінною рікою, відповідали його поточним життєвим запитам. «Так працює місто, так працює область, так працює країна, і я не здивуюся, якщо так працює весь світ! Так вип’ємо ж за чесність!» – проголошував він тост на своєму третьому дні народжені, що святкували в закритому фешенебельному клубі-ресторані. Зал аплодував стоячи – в той рік вони якраз запровадили кілька прибуткових схем і підкупили перших суддів та прокурорів. Їхня «організована прекрасно група», як розшифровували вони абревіатуру «ОПГ», стрімко піднімалася на вершину місцевого політичного і фінансового олімпу, конкуренти один за одним звільняли свої місця, все складалося якнайкраще. Звідки ж з’явилося оте біле цуценя під столом прямо біля його стільця, він і зараз не міг збагнути. Як могло статися, що тварина, нехай і така маленька, проникла в закритий заклад? Точніше сказати, хто її проніс? Проте, якщо подумати, це було зробити не складно, погодьтеся! Хтось, здається, Ростислав Куций (його «гаманець» і права рука) весело підхопив тваринку і підняв над головою, гості дружно зааплодували, вирішивши, що цуценя – чийсь вдалий подарунок, і тільки мер зустрівся збентеженим поглядом із Інфузорією. Цуценятко тоді, пам’ятається, перелякалося і напісяло на Куцого, прямо на новий костюм із відблиском. Ніхто з гостей не виявив бажання забрати цуценя додому, тож на наступний день воно, як і попереднє, відправилося шукати собі щастя в «Товариство захисту тварин».

– Слухаю вас, Геннадію Івановичу! – нарешті відповів мобільний.

– Петро, а скажи-но мені, – мер майже кричав у слухавку, – скажи-но мені, собако ти скажена, чому це у нас прямо посеред білого дня по центральній площі міста бігають білі суки?! Га?

– Білі суки? – Петро відповідав голосом людини, яка тільки-но прокинулась, хоча на годиннику вже була друга пополудні. – Навіщо?

– От і я тебе питаю: навіщо вона тут біжить?

– Так, Геннадію Івановичу, ви ж самі знаєте нашу ситуацію…

Геннадій Іванович ситуацію з комунальним підприємством «Місто тварин» знав чудово. Петра він призначив директором чотири року тому: шукали – а таких піди пошукай зараз! – надійну людину, все ж таки на знешкодження тварин виділялися з бюджету чималі кошти; нарешті, переманили з опозиційної фракції цього лисого здорованя, пообіцявши значний відсоток із оборудок; досі не підводив, ні.