Евгений Положий - Риб’ячі діти

Останні десять хвилин на кладовищі Чолобитченко провів, розглядаючи дві скульптури: ангела, що тримав на руках маленьку дівчинку, і розп’яття Ісуса Христа, коло ніг якого стояв бородатий чоловік і напівлежала молода жінка. Жінку Іван Миколайович ідентифікував одразу – Марія Магдалина, а от бороданя не запам’ятав, як звати, хоча й читав про нього зовсім нещодавно, здається, хтось з апостолів. Бородань, схиливши голову, притискав праву руку до грудей, а ліва мала б бути піднята догори, але внаслідок чи то роботи часу, чи то агресивності вандалів була відсутня, стирчало лише передпліччя гострою біло-мармуровою кісткою, яка, здавалася, колола прямо в око. Ісус, худу, але міцну фігуру якого італійський скульптор Круазі зобразив на диво реалістично, висів, прибитий до хреста, заплющивши очі. Композиція справляла дуже сильне враження, але Іван Миколайович прикипів поглядом до ангела і дівчинки, пронизливої повітряної композиції: на фоні блакитного-блакитного неба і голих дерев ангел тримав маля на руках, ніс, напевне ж, до раю, куди ж іще, а дівчинка довірливо схилила голову йому на груди. Лівої руки вона, як і бородань, не мала – була відбита по лікоть, і саме ця деталь, це каліцтво, додане часом, робило композицію неймовірно живою, начебто це і не скульптура зовсім, а скам’яніла дитина. За легендою, цей видатний надгробок встановив Харитон Павленко, один з отців міста, в пам’ять про свою шестирічну доньку, що випадково втопилася у фонтані.

«Так значно легше, – подумав Чолобитчено. – Коли дивишся на смерть крізь роки, крізь багато років, то стає не так страшно і набагато легше – всі народжувалися і всі помирали. Але як же шкода дівчинку…».

Мер завмер біля відкритого вікна кабінету і нервово пускав струмінь диму в зомліле від сонця повітря. З тихим шаленством його пальці кольору крейди стискали мобільний телефон – не відриваючи очей, він спостерігав, як величезну площу перед муніципалітетом легким алюром перетинає білий пес. Однозначно білий і не менш однозначно бродячий пес. Мер шаленів із кожною секундою, його нижня, й так трохи обвисла губа злегка тремтіла – він виразно уявляв, як зараз до всіх сорока восьми вікон будинку міськвиконкому, що виходять на площу, притулилися спітнілими лобами підлеглі. Він уявляв їхні злорадні посмішки, передбачав їхні жарти, і легкий протяг зневаги з усіх поверхів змусив його здригнутися, наче від холоду. Але насправді мера палило зсередини, наче він захворів на грип, бо хто в місті не знає цю історію про білих цуценят і його день народження?! Її знали всі, і цей білий собака, не виключено, що навіть не просто собака, а сука – сука, сука! – мати всіх тих білих підкинутих цуценят, зараз зухвало демонструвала свою безкарність і його, мера, безсилля. Він контролював у місті все і всіх, наразі, так йому видавалося, але за винятком білих цуценят, яких йому підкидали щорічно, і їхня наявність нівелювала його могутність, множила її на нуль, робила з нього посміховисько.

Звісно, він не вірив у якісь там потойбічні версії, всіх цих чортів і хортів. Він знав напевне (кому, як не йому, це знати!) – на таку підлість здатні лише люди. Але хто, хто міг, хто посмів? Назвати когось конкретно категорично неможливо – нікого за сім років так і не спіймали за руку, жодної зачіпки, жодної тіні підозр, тож будь-яке публічне згадування про цих клятих білих цуценят із його боку виглядало б як перший крок до відставки, і другий – до божевільні. Або навпаки, що несуттєво.

Вперше це сталося незабаром після обрання на посаду. Але про біле цуценя, що скавчало тоді біля входу в мерію, коли він і його команда святкували в кабінеті на третьому поверсі (тоді ще ніхто і подумати не міг про ресторани чи сауни, тоді ще вони вважали себе демократами, цілком щиро вважали, що прийшли, як то смішно кажуть, «працювати на благо міста спільними зусиллями») – так от, про те біле цуценя, що жалібно скавчало під скляними дверима під проливним дощем, згадали тільки через рік. Серед подарунків, що помічники сором’язливо наскладали в приймальній, ввечері, коли святкували вузьким колом, обговорювали зміни, що вдалися, і плани, прекрасні плани на те, як зробити рідне місто кращим, раптом під купою квітів, коробок та пакетів щось заскавчало і заворушилося. Власноруч, відпускаючи жарти, розкидавши стандартні набори святкового непотребу, мер під бурхливі оплески і сміх дістав з-під велетенської м’якої іграшки біле і напрочуд симпатичне цуценя. Тут-то й згадали (здається, секретарка, Інфузорія) минулорічний випадок і вдосталь ще раз посміялися над дивовижним збігом обставин, а мер чомусь згадав про свій перший великий хабар, який отримав нещодавно за незаконний дозвіл на відкриття низки супермаркетів.