Евгений Положий - Риб’ячі діти

Дома Іван Миколайович довго сидів у кріслі, роздивляючись хустівський меблевий гарнітур, придбаний в 1974 році, коли вони нарешті отримали від будівельного тресту цю квартиру: книжкову шафу, напхану, в основному, книжками про війну та військовими мемуарами полководців, сервант для посуду з відділеннями для білизни, шафу для одягу, тумбочку під телевізор і два крісла із поролоновими подушками, обтягнутими зеленою тканиною в чорних візерунках; розмірковував, де може бути записаний номер телефону директора кладовища. Він уже передивився всі нотатники на письмовому столі – знайшов там номери ЖЕКів, різних слюсарів та сантехників, лікарень і різноманітних спеціалістів, телефон бібліотеки № 3, що за рогом біля колишнього кінотеатру «Жовтень», тепер там центр зайнятості, прізвища всіх родичів; проте багато прізвищ Іван Миколайович не знав, певне, то були робочі контакти дружини. Подумавши ще трохи, він відкрив нотатник на літері «Ш» – «школа», і зрадів, вгледівши єдиний номер. Однак на тому кінці слухавки відповіли: «Школа номер п’ятнадцять, вчительська слухає!» «Навіщо їй був потрібен телефон школи? – здивувався. – А, – згадав, – там же виборча дільниця!» – якось вони телефонували туди, щоб дізнатися, коли можна прийти зареєструватися.

На ранок Іван Миколайович поїхав прямо на кладовище. Не став дзвонити в довідкову, знову покладатися на хибний зв’язок, вирішив їхати так, на удачу. Відсидівши невеличку чергу, через двадцять хвилин (досить швидко, потрібно сказати, не встиг і почитати газету як слід) потрапив до кабінету, який нічим зовнішньо не відрізнявся від приймальні – такі ж пошарпані стіни, скрипуча дерев’яна підлога, старі меблі – Сергій Кіндратович, директор ЦМК, комунальної, між іншим, установи, не любив виставляти свою заможність на люди. Для близьких друзів і особливих клієнтів існував окремий кабінет, двері якого знаходилися за старим холодильником «Мінськ». Єдина деталь інтер’єру, що кидалася в око і контрастувала з іншими предметами – напільний годинник, на вигляд – вельми старовинний, стояв у кутку й приємно та надійно цокав маятником. Господар кабінету перехопив здивований погляд Чолобитченка:

– Годинник. Дуже важливий, навіть необхідний для роботи на цвинтарі, – так пояснив.

– Цінна річ?

– Певне, що так. Мені його близький друг подарував, Микола Степанович Сікорський, відомий наш краєзнавець.

– А я його статті завжди в газеті читаю, – насправді Іван Миколайович був палким прихильником творчості Сікорського і намагався уважно слідкувати за всіма публікаціями, йому подобалися і погляди, і методи, і стиль викладення історичного матеріалу.

– Червоне дерево, дев’ятнадцяте сторіччя, число, місяць, рік, місячний календар. Бій через кожні півгодини. Красива річ, погодьтеся, і функціональний дуже, французька робота. Він мені ще й як службовий психіатр – подивлюся на нього, як скрутно стане або у вільну хвилинку: по-перше, час демонструє бездоганно; по-друге, приємно усвідомлювати, що людські руки можуть створювати такі дива; по-третє, суто філософське – час плине для кожного з нас, ким би ти не був у житті – і це найважче усвідомлювати, і з цим найтяжче змиритися. Тож мусимо поспішати…

– Так, – промовив Чолобитченко, зрозумівши натяк, – так, – і дуже коротко оповів свою сумну історію.

Сергій Кіндратович спочатку подумав, що в нього попросять грошей, проте Чолобитченко заперечив: ні, не гроші потрібні, потрібна послуга, трохи незвична – дізнатися правду про Тамару, чи має вона хоча б якісь шанси на життя. Така поважна людина, як Сергій Кіндратович, напевно має ж серйозні зв’язки, знайомства, знає, в кого можна запитати, щоб точно, щоб знати напевне… про смерть.

– Я розумом-то усвідомлюю, що насправді ніяких шансів немає. Немає! Але лікарі кажуть – сподіватимемося, поки дихає. І папірці сують: то на півтори, а коли й на три тисячі… Мені правда потрібна, розумієте? Грошей мені не шкода, що там мені самому залишилося, але змучився я зовсім від невизначеності, сил немає ніяких, наче поміж небом і землею нас із Тамарою підвисили.

Сергій Кіндратович зробив вигляд, що глибоко задумався, сказав щось незначне, типу про погоду і врожай картоплі, а насправді вагався: чи дзвонити своєму приятелю – лікарю-ортопеду, начальнику відповідного відділення тієї ж лікарні, чи варто ставити того у незручне становище таким е-е-е… делікатним запитанням.

– Іване Миколайовичу, я вибачаюся, а вам скільки років?