Евгений Положий - Риб’ячі діти

– Геннадію Івановичу! – у дверях стояла Інфузорія, точніше, як завжди, з-за одвірка стирчали лише її груди і гострі носки туфель. – До вас прийшли…

Мер зморщив носа – ну що за феміністична звичка так заходити до кімнати, скільки разів казав – з’являйся повністю!

– Потім, не заважай! – зневажливо відмахнувся.

– Геннадію Івановичу! Ви на тих людей дуже чекаєте…

Шостий день народження на посаді міського голови він очікував із жахом. Зібрали курултай із найближчих і особливо довірених осіб – всього таких виявилося шестеро – і обговорювали, як влаштувати шефу свято – кому сказати! – без білого цуценяти. Звучали різні пропозиції:

– Послухайте, людині виповняється п’ятдесят, це солідна дата, – головував Ростик Куций. – Та тихіше ви, шановні! Послухайте ж уважно, будь ласка! Найголовніше – убезпечити шефа від…

Присутні разом замовкли і з цікавістю очікували, як же висловить цю небезпечну думку найближча до мера людина, бо навіть серед них, наближених до мера оборудками на відстань одного спільного терміну ув’язнення, панувала ідея, що біле цуценя – то тонкий піар-хід, до яких мер мав природний хист. Всі присутні були практичними людьми, прибічниками вислову, що немає такої проблеми, на якій не можна заробити, і хоча й трепетно вірили в Бога (як можуть вірити лише бандити та священики), і особливо – в диявола, але потойбічні версії відкидали. Ростислав Куций і сам, вочевидь, зрозумів, що опинився перед складним вибором, бо коректно сформулювати проблему і не підірвати водночас реноме шефа здавалося в цій ситуації важким завданням. Але не дарма він вважався найкращим розробником схем ухиляння від різноманітних перевіряючих органів, тендерів та податків:

– Значить, мусимо… убезпечити нашого дорогого Геннадія Івановича він зовнішніх впливів та не дати ворогам із опозиції та гнилій жовтій пресі приводів для знущання. Тож які будуть пропозиції?

– Тут неподалік є бомбосховище… – Сергій Кіндратович, директор центрального кладовища, сприйняв (або зробив вигляд, що сприйняв) слова Куцого про убезпечення, здається, цілком серйозно.

– Яка гарна ідея! – бовкнула Марта Донець, пустувата жіночка, яка, тим не менш, займала біля мера одне з найтепліших місць. – Чому б нам не провести там кілька діб і… – продовжила було вона свою думку, але вчасно осіклася, спіймавши розгніваний погляд Куцого.

– Я дуже ціную ваше почуття гумору, Сергію Кіндратовичу, і вашу готовність лізти з шефом хоч під землю, пані Марто, але бомбосховище не підходить, зараз же не ядерна війна! – Куций нахилив квадратне обличчя над столом і завис, наче безпілотний літак-розвідник.

– Ну, – наче виправдовуючись, пробурмотів директор кладовища, поглядаючи скоса на публіку, – ви так драматично почали, Ростиславе Владленовичу, що я було подумав…

– У когось є інші пропозиції? – Куций продовжував свій безпілотний політ над столом, домінуючи над стратегічно важливою територією.

Всі мовчали, не бажаючи вступати в дискусію.

– Дозвольте, поки всі думають, я розповім одну маленьку притчу, – не занепадав духом Сергій Кіндратович, який, здавалося, отримував від цього збіговиська справжнє естетико-бюрократичне задоволення. – Так от: на початку свого життєвого шляху молода людина робить все, як попало, але думає, що краще за неї це не зробить ніхто. Подорослішавши, людина намагається все робити дійсно гарно, але у неї мало що виходить через брак уміння та досвіду. Дозрівши, набравшись життєвого хисту та навичок, людина не кваплячись, спокійно і розважливо, робить все, як годиться. А вже ближче до старості приходить розуміння: що як не роби, однак нічого кардинально не зміниш на краще. Отже, зрештою людина помирає і перестає взагалі щось робити. Саме тому люди і не живуть вічно – від усвідомлення марності власних зусиль.

– Чортівня якась! – Куций ображено сів і почав обертати випуклими очима. – До чого тут, Сергію Кіндратовичу, вами сказане до дня народження шефа?

– Мій юний друже, – не втрачаючи, здається, легкого грайливого настрою, тихим голосом сповістив директор кладовища, – зрозумійте одну просту річ: як тільки ви перестаєте ставитися до будь-якої ситуації з гумором, ви одразу ж втрачаєте над нею будь-який контроль.

Куций заскреготів зубами – він терпіти не міг директора ЦМК, але той мав такі зв’язки в правоохоронних («правопохоронних» – жартував Кіндратович) органах і такий підхід до мера (50 відсотків, поговорювали), що сперечатися вийде собі дорожче. Ясно, що згодом потрібно його прибрати з посади, але ж не зараз, не зараз, не зараз, спочатку – ювілей.