Евгений Положий - Риб’ячі діти

Нарешті Іван Тертишний, володар мережі продовольчих магазинів «Бухло і хавчик», а також кількох десятків маршрутних міні-автобусів, а по сумісництву – заступник мера з освіти, медицини та туризму, мужчина з величезним пузом і червоною краваткою-дороговказом, через що йому доводилося тримати неабияку відстань від будь-якого об’єкту, зробив першу конкретну пропозицію:

– Мальорка! Пропоную острів! Там немає ніяких білих… е-е-е, немає білих людей, бо всі засмаглі, тож і шеф, і ми зможемо розслабитися там-м-м-м…

– Давайте вже краще в Париж або у Відень; давайте, щоб недалечко, в Європу, в цивілізацію, – підхопив розмову володар мережі забігайлівок під оригінальною назвою «Синя аптека» Володя Крамар, – ми ж за європейські цінності виступаємо, га?!

«Га-га-га!» – здригнулася від реготу кімната; команда мера вміло спекулювала проєвропейськими настроями певної частини населення, а задля вірності біля фонтану поруч із державним прапором та прапором міста підняли і прапор Євросоюзу, на що посли реагували, як малі діти. Атмосфера після вдалого жарту розрядилася, всі загомоніли, засовали кріслами по паркету, і скоро знайшли солідні й багаті люди прийнятне рішення – не могли не знайти.

Майже повним складом тих невеличких зборів вони відправилися на Кариби, де винайняли яхту, яку попередньо ретельно обшукали на наявність білих цуценят і білих чортенят, але ані тих, ані інших не знайшли, лише темношкірі матроси ліниво швендяли по палубі і курили сигарети. День народження гуляли гарно і довго, і весело, і розкуто – о-ох, які ж дупасті й цицькасті тут дівки, які гарячі лялечки! А коли стало нарешті тихо, спокійно і зовсім гарно, мер вийшов на палубу і став на кормі, щоб трохи охолонути, побути на самоті серед цієї прекрасної оксамитові карибської ночі, подивитися на прекрасне небо, величезні зірки; і коли він вже вирішив, що все позаду, навіть білі цуценята, раптом почув, як по палубі м’яко цокотять маленькі кігтики, наближаючись. І він завмер-помер-застиг, боявся обернутися, поворушитися, дихнути, випустити сигаретний дим із легенів, поки невідоме створіння (хоча чому – невідоме?) не підійшло і не почало обнюхувати і облизувати йому ноги, легко покусувати капці і гарчати. Мер стояв, наче зачарований, як темний ліс перед буревієм, і піт котився з нього, як сльози, а можливо, то котилися сльози; розумів, що це, можливо, останні миті життя, і що смерть, хто знає? – можливо, саме так і приходить – м’яко цокотячи кігтиками по палубі за спиною і покусуючи капці. І в цю мить він клявся корінним чином перемінити все своє життя, молився Богові й обіцяв, обіцяв, просив пробачення у всіх, до кого встигнув подумки дотягнутися… до багатьох, на диво.

– Гено, ти що там, заснув? – раптом окликнув його Ростик.

– Тихіше, тихіше! – зашипів, як по трубах вода, яку раптом дали на дев’ятий поверх після кількаденної аварії, мер. – Подивись у мене там, під ногами, хто там? – він тремтів усім тілом.

– Та немає нікого!

– Зовсім нікого?

– Зовсім нікого.

Ростик не розсміявся, ні, лише турботливо взяв друга під руку, відвів до каюти, дав антидепресант і вклав у ліжко.

– Ти бачив – ти бачив-бачив? – невтішно перепитував мер, ховаючи товсте рихле тіло під ковдру.

– Що?

– Цу-це-ня! Біле-еньке?

– Нікого не бачив, клянусь! А ти когось бачив?

– Ні, – мер метушливо захитав на подушці сивою головою, – ні. Воно підійшло ззаду, нюхало… Воно мене хотіло з’їсти, воно мене їсть!

Куций знизав плечима – він не відав таких мук совісті, взагалі – мук совісті, ні, з таким відчуттям він не був знайомий. Але одне він зараз зрозумів напевне – мер скоро зійде з дистанції, не витримає ризиків, зійде на пси – малі білі пси.

Собака – це була Бемоль – почала рухатися по майдану далі – так само не поспішаючи, гордливо, тримаючи люлькою для куріння куцого хвоста. З заходу на місто насувалася хмара, і небо швидко змінювало пронизливо-блакитний колір на темно-сірий, загрозливий, від чого бані церкви, що виднілася вдалині з-за височенного нікчемного, майже порожнього і непотрібного зараз нікому, окрім антен на даху, готелю, також почали змінювати колір. Вітер рвонув фрамугу вікна, але закрити його було вже нікому – мить тому мер стрімко вийшов, на ходу поправляючи краватку. «Ростик, – попросив у слухавку мобільного, – зайди. До нас гості…»

Двадцять годин тому Бемоль виставили на вулицю.

Хазяйка невеличкого собачого притулку не мала намірів і далі годувати її безкоштовно, чекати, поки повернеться художник – замість тижня вона і так чекала вже два. Таке інколи траплялося – господарі не поверталися за своїми улюбленцями: чи то через якісь прикрощі в житті, чи просто таким підлим чином вирішували позбутись їх; взагалі, це не мало значення – через що саме собак залишали в притулку. Перші сім днів, за які заплачено, жінка чесно доглядала Бемоль, наступні сім днів їжі ставало дедалі менше, а догляду – майже ніякого, зрештою, клітку відчинили, і псину прогнали. Якщо чесно, то Бемоль навіть зраділа такому перебігу подій – настільки набридло сидіти в клітці, що вона готова була бігти куди завгодно, аби тільки знайти хазяїна. Світ же насправді такий маленький, він сповнений запахів, знайомих і не дуже, але знайомих із кожним днем ставало все більше, та й Бемоль здавалося, що вона добре пам’ятала дорогу до майстерні. Але художника там не знайшлося – Бемоль сумно обнюхувала зачинені двері, що пахли фарбами і порожнечею, – такий варіант не був передбачений. Вона переночувала під дерев’яним порогом, але там виявилося незатишно: зверху капав дощ, збоку дув холодний неприємний вітер, а зранку якийсь похмурий чолов’яга із довгим твердим віником прогнав її, лаючись словами, які колись звучали в такт доміно, яке суворі чоловіки вбивали в дерев’яний стіл з вигуками «партія!» або «риба!». Блукаючи вулицями, Бемоль раптом відчула – не побачила, відчула – знайомі силуети, контури, знайомі запахи – побігла назустріч їм і зрештою так і потрапила на головну площу міста перед мерією.