Евгений Положий - Риб’ячі діти

– А ти як, малий? – Вікторія вирішила не відставати, на «малого» хлопець колись дуже ображався.

– Я – рівненько, – Сірий також зробив вигляд, що не почув образи. – А що ти тут робиш?

– Привезла собакам їжу.

– Яким собакам, яку їжу? – не зрозумів Сірий.

– Тут живуть в старій садибі три нічийні пси, пояснила дівчина. – Я їх підгодовую кожного ранку.

– А, ясно – щось на кшталт: чим більше я дізнаюся про людей, тим більше люблю собак?

– Та ні, Сірий, на ставлення до людей мої стосунки з собаками аж ніяк не впливають. Немає розчарування в житті чи чогось там такого, на що ти натякаєш.

– Тобто ти хочеш сказати, – Сірий насправді щиро здивувався такому вчинку своєї колишньої подруги, – що ти, танцівниця, працюєш у Москві, заробляєш бабло, маєш тачку от (показав рукою на машину) – і кожного ранку, коли повертаєшся додому, їздиш сюди годувати бродячих псів?

– Так, – просто сказала Віка і поставила Чарліка на асфальт. Насправді це був Боні, малий рудий друг і напарник по іграх Білявки, але зараз, у зв’язку із обставинами, що склалися в житті, він відзивався на Чарліка. Від того, щоб бути спаленим заживо рік тому, його врятував щасливий випадок – коли мужики прийшли вбивати його рідню і Білку, Боні якраз сидів за гаражами із якимись незрозумілими симптомами в шлунку, тому коли запалали будки, і місцеві чорносотенці почали добивати палаючих тварин цеглою, він з усіх сил із величезними від жаху очима рвонув у темряву і побіг своїми дрібними коротенькими ноженятами невідомо куди, аби тільки бігти. За кілька місяців Боні встиг побувати в зграї бродячих псів, де постійно отримував стусани і сидів голодним, бо за натурою Боні був веселим і добродушним, а там такі довго не живуть; двічі ледь не потрапив під машину, травмував лапу, і от коли стало зовсім зле, раптом настало щастя – його підібрала добра дівчинка Віка, взяла додому, віднесла до ветеринара, зрештою, вилікувала і залишила жити у себе. Все, що пам’ятав Боні про своє дитинство тепер, – це Білявка з куцим хвостом і довгою мордою, можна сказати, його перше кохання, і язик полум’я, що злизав усіх його братів та сестер, і маму – їхнє скавчання, їхній передсмертний плач.

– Ми давно зустрічалися, Сірий, тож багато що змінилося.

– Нє, ну я розумію, коли люди заводять собак собі додому – їм потрібен вірний друг, який ніколи не кине, не підставить, символ вірності і надійності, це зрозуміло і має пояснення. Але навіщо люди годують чужих собак, тобто взагалі – нічиїх собак, який у цьому сенс і задоволення?

– Ти, як завжди, матеріаліст-максималіст. Просто ти про мене нічого не знав, та й не хотів знати, Сірий, тебе зовсім інші речі у мені цікавили. Мене батько привчав – ніколи не можна ображати і завдавати шкоди тим, хто слабший за тебе – ти ж маєш інший підхід до життя, прямо протилежний, так? У нашому дворі жило дві собачки – Міша і Маша ми їх називали, білий і чорна, хлопчик і дівчинка, схожі одне на одного дуже, наче близнюки. Вони все однаково робили, повторювали одне за одним смішно. Чистенькі такі собачки, добрі, ніколи не гавкнуть, не гаркнуть. По них приїхали о п’ятій ранку – я чомусь прокинулася і почула цей постріл, знаєш, як хлопок, і вибігла на балкон подивитись, що там відбувається, – дівчинку вже вбили, але хлопчик цього не розумів, тому стояв і нікуди не йшов, бо його сестра лежала поруч у пісочниці, тому і він ліг поруч, наче підтримуючи гру. Я кричала йому щосили з балкона: «Тікай! Тікай! Тікай!» – але він не послухався, я так гучно плакала і кричала, що прокинувся батько, мама прокинулась, сусіди, всі голосно закричали, а той дядько з рушницею прицілився і на очах у нас вистрелив. Така от дитяча травма, можна сказати. З тих пір я завжди тримаю собаку вдома і допомагаю тим, хто живе на вулиці. Нас таких у місті людей п’ятнадцять-двадцять, але я багатьох лише телефони знаю, тож коли їду до Москви, то дзвоню – і хтось годує моїх.

– Дивно, я ніколи тебе раніш тут не бачив, на цій вулиці, певне, не в той час ходив, що потрібно, – Сірий усміхався, наче вибачаючись за недолугі запитання.

– Так тільки смерть приходить вчасно і ходить там, де потрібно, – усміхнулася у відповідь дівчина. – Не пам’ятаю, хто сказав.

Поки хазяйка точила ляси з незнайомцем, Боні грайливо катався по траві і гавкав на свого хвоста. Ну, як гавкав – гавканням той звук можна назвати вельми умовно, проте Боні/Чарлі завжди мав високу думку про свій голос, вважаючи дуже грізним, тому подавав його часто і зі смаком на тих, на кого треба, і особливо на тих, на кого не треба. Його легковажний характер і не передбачав якихось схильностей до логічної зваженої поведінки, притаманної серйозним навченим псам, тож він щосили насолоджувався свіжим повітрям і вільним валянням.