Евгений Положий - Риб’ячі діти

Наступного ранку мама померла; так несподівано, що нікого, окрім художника, біля її ліжка не опинилося. «Пообіцяй мені зібрати документи…» – попросила мама. Художник кивнув і заплакав. Сидів, тримав її маленьку шорстку руку з твердими від землі пучками, гладив порепані зморшки, наче хотів розгладити і загоїти. «А день смерті – це важлива дата?» – раптом прийшла нерозумна думка, а потім згадав вислів якогось східного мудреця: «Страшно не те, що ти так чи інакше з часом помреш, страшно те, що не знаєш, коли і ким ти знову народишся». Поховали – яке точне слово, дійсно ж, поховали, заховали в землі, віднесли куди подалі, щоб живі не бачили мертвих! – маму через день.

Тепер запитувати про свій день народження художнику стало ні в кого, тож питання депафосизації нації самоскасувалося природним шляхом.

Після похорону – якраз така процедура, коли велика кількість родичів у поміч – на наступний день художник пішов до сільради з’ясовувати про мамині документи, потім їздив до району в архів. У підсумку йому допомогли скласти запит до німецького міста Б., де працювала матір, як з’ясувалося, із весни сорок другого по осінь сорок п’ятого – але самого запиту художнику видалося недостатньо, і він швиденько зібрав речі й рушив, не заїжджаючи додому, одразу до Києва – походити по друзях, галереях, зайти в спілку, почути, про що люди говорять, роздивитися, що показує «Pinchuk Аrt centre», словом, забутись, відійти від шоку, відповзти подалі від ями туги, від Ями (весь цей час перебував, наче в колбі, всіх бачив, але нікого не чув); а потім подзвонив добрий товариш, культурний аташе з українського посольства в Німеччині, і повідомив, що можна виїжджати, документи матері майже готові, і його відвезли до Борисполя на літак, не зовсім навіть притомного після довгої дружньої ночі спогадів. Художник перебував поза рідним містом вже майже два тижні, і лише в літаку, зненацька перелякавшись красивої стюардеси, яка запропонувала склянку води, усвідомив, що зовсім забув про собаку – Бемоль. Хазяйка притулку не брала слухавку, і він почав метушливо телефонувати знайомим знайомих, яких, виявляється, теж немає в місті, іншим людям, які б могли сходити і подивитися, чи все гаразд, дати грошей на Бемоль, але паски безпеки довелося таки застебнути, і він так і не дочекався дзвінків у відповідь – літак піднявся в повітря, махнув Києву крилами, пірнув у білі хмари.

Лише випивши алкоголю, художник трохи розслабився і здивувався сам собі і своїм вчинкам: куди він летить, з якою метою, навіщо йому ті архівні німецькі виписки? Захотілося встати і побігти, вистрибнути з літака, проте, випивши трохи ще, заспокоївся. По-перше, поспішати нікуди – він нікого не любив, і його ніхто не любив, а поспішають лише ті, хто любить. По-друге, він давно не літав за кордон, хоча мав відкритий «шенген» і кілька запрошень від галерей – не мав часу, бо малював собаку («Собаку! Що з собакою?!» – знову легка паніка), а по-третє, точніше, найголовніше, – зібрати документи він пообіцяв матері, певне, для неї це важливо – можливо, просто хотіла засвідчити факт, показати людям своє життя до кінця, просте і чесне; та й самому цікаво, родинні документи – то завжди цікаво. Він також сподівався, що поїздка надихне на нові роботи, надихне на нове життя, що випаде нагода домовитись про виставку в Берліні або Дюссельдорфі. Мама померла – скрутно, хоча й чекали на те останнім часом, та й сам вже далеко не молодий: життя людини складається із подій різної величини, але насправді лише паузи поміж цими подіями мають значення, і лише смерть робить його довершеним.

Німеччина зустріла дощем.

Німеччину художник любив за змістовність слів і велич досягнень, вважав багато в чому німців зразковим народом, цінував за післявоєнну історію, за те, як енергія покаяння цілого покоління, спрямована на виснажливу розумну працю, підняла країну з руїн, і завжди ставив німців у приклад як людей, здатних об’єднуватися в будь-яких обставинах, в чому і вбачав їхній основний секрет. Якось на фуршеті після відкриття останньої німецької виставки Данило, той самий культурний аташе, розповідав свої враження про місцеві аматорські футбольні команди – посольські приймали участь в першості Берліна: «Вони всі грають однаково – бюргери, таксисти, шкільні вчителі, студенти, просто випадкові люди, які зустрілися вперше на футбольному майданчику – організовано, колективно, дисципліновано і завжди в пас…»

«І завжди в пас!» – роздуми художника про нездатність на таке власного народу сочилися гірким соком спогадів. Це ж у нього – індивідуальна професія, а роботи купують чи не по всіх світах, і він сам собі – і майстерня, і спілка (будь-який спогад про професійні об’єднання, спілку художників викликав у нього зубний біль – інтриги, гризня, марнославство і марнотратство, тьху!), а інші, а ті, хто створює колективний продукт? Хіба що ракети і танки… Він заснув у невеличкому готелі під бляшаний барабан кашубського дощу із відчуттям порожнечі майбутнього. «Цікаво, молоді також вважають, що майбутнього у нашої країні не існує, чи це прерогатива виключно нас, старцюганів?» – і художник знову раптом, через кілька десятків років, опинився на яскравій вулиці сонячного щастя. Згорблена фігура на лавочці біля паркану, замотана в квітчасті драні ковдри – він спочатку подумав, що то сивий дід, господар мазанки, – раптом підняла голову, і художник побачив знайомі риси колись коханого обличчя і зрозумів, що та дівчина нещодавно померла. «Хто пам’ятає – той вільний», – сказала кохана і м’яко, як тільки могла одна вона робити, обійняла обома руками за шию, наче притуляючись до великого дерева. Хламиди на ній були гарячі і приємні на дотик, дотик ніжних знайомих рук – художник заплакав; телефонний дзвінок перервав сон, він розплющив очі – крізь скло широкого вікна сяяло сонце. «Доктор С.? – сказали в слухавці. – Вас турбують з місцевого архіву міста Б. Ви надсилали нам запит…»