Евгений Положий - Риб’ячі діти

– Як?! Як?! Як таке могло статися, що я нічого не знав?

На столі акуратно розкладені документи: світлини, листи, акти, виписки з архіву, копії запитів. За столом у невеликій сільській літній кухні сидить рідна тітка, жінка не набагато молодша покійної матері, і роздивляється фотографію: її сестра, струнка і висока, вбрана в святкову одежу – довгу спідницю і вишиванку, запнута в хустку, молода і красива, тримає під руку елегантного високого чорнявого чоловіка в капелюсі з широкими полями, костюмі й краватці, неймовірно схожого на художника. Точніше, це художник на нього неймовірно схожий, бо на зворотному боці фотокартки написано: «Олена і Жан-Жак, весілля, 5.05.43 р., Німеччина, місто Б.».

– Ніколи не бачила цього знімка. У Оленки все енкаведисти позабирали: фотокартки, трудову книжку, твоє свідоцтво про народження також…

– Значить, правда? – Руки художника трусилися, він ніяк не міг дати їм ради. Отримавши в архіві документи, зрозумівши загальний сенс, володіючи німецькою вельми посередньо, самостійно не зміг їх усвідомити до кінця, боявся помилитися у важливих деталях, але в Берліні на поміч прийшов Данило, який із великим подивом переклав усе слово в слово. Але все ж таки залишалася якась надія – що рідні спростують, що рідні скажуть: «Ні, то не ти, то не про тебе!»

– Так. Правда. Дивись, – тітка поводила товстим чорним нігтем по чоловічому обличчю на світлині, – як ти схожий на батька.

На батька! Художник не міг отямитись вже другу добу – на батька! Все життя він прожив, вважаючи своїм батьком похованого поруч із матір’ю чоловіка, любив його, шанував, і ось, виявляється…

– Чому мені досі ніхто нічого не казав?

Тітка знизала плечима:

– Хіба тобі від того гірше стало? Оленка згодом вийшла заміж за Івана, – він у прийми прийшов і взяв її з дитям – тобто з тобою, і любив тебе, як своїх рідних доньок, що потім понароджувались, твоїх сестер себто… А незабаром ми зі Слободи аж сюди переїхали. Тож тільки ми і знали. А тепер мама вирішила, що ти вже дорослий, – погладила племінника по сивій голові, – тож мусиш знати правду.

– А що мама розповідала?

– Розповідала, що коли привезли до Б., там на заводі уже працювали французи. Українців відправили кого до бюргерів, кого до села, до знайомої роботи. На вихідних дозволяли їздити в місто. Там у кіно вони з Жан-Жаком і познайомилися. Одружилися (це не заборонялося), а згодом і ти з’явився. Коли війна закінчувалася, Жан-Жак намагався втекти, пробратися до партизанів у Югославію, він чув, що начебто туди легше дістатися, там воювали його друзі. Казали, десь намагалися спіймати, він намагався втекти. Не втік… Потім прийшла Червона армія, всіх завантажили у вагони, як худобу, ображали, били, не давали пити, ну, то відомо все. Тут, вдома, Оленку довго тягали на допити, намагалися дізнатися, чи батько – не німець, щось перевіряли, зрештою всі її документи – а у німців бачиш, який порядок! – той енкаведист порвав прямо в кабінеті, а замість них на тебе видали свідоцтво про народження тією ж датою, коли себто сам документ тут і виписали. А потім я казала вже.

– То виходить, що я народився, – художник підніс до скупої настільної лампи копію свідоцтва, – як тут написано – 22 грудня 1944 року в Німеччині, у місті Б., а не так, як у мене в паспорті все життя значиться?

– Думаю, німці все точно записали.

– Значить, я майже на два роки старший, ніж за паспортом? – і тут тільки художник зрозумів, що все, заради чого він їхав майже місяць тому сюди до матері, таким дивним чином збулося – тоді, коли мама, навіть не очікуючи, поки він вимовить своє дурне запитання, прошепотіла свою останню волю. Дякую тобі, мамо!

Відтак, окрім того, що отримав ще одного батька і справжню дату народження, художник став вільним від своєї обіцянки. Тепер не потрібно йти до суду і щось там змінювати і доводити; ба більше – він отримав щось значно важливіше, ніж нівелювання персонального свята. Треба ж такому статися: те, що вони з юристом вирішили вигадати, раптом виявилося неймовірною правдою! О, мамо, мамо! І майже під завісу життя художника знайшла нова особиста історія, родинна таємниця з присмаком круасана – і спогади, наче чекаючи слушної нагоди, нарешті полилися на нього теплим водограєм.

Однак, отримавши так багато нового, так багато нового минулого, художник не отримав у своє нинішнє життя людей, яких би він полюбив і які б полюбили його. Знову то були лише тіні, тіні незнаних і знаних предків, рухи, овації, картини, речі, тварини… «Собака! – раптом згадав він. – Що з собакою?! Мені ж ніхто так і не зателефонував! Лихо!» – Він хотів встати і взяти з кишені пальта мобільний телефон, але ноги не послухалися, і він так і залишився сидіти, не зводячи очей зі світлини батьків, за круглим батьківським столом напроти тітки, яка тихо витирала хусткою куточки очей.