Евгений Положий - Риб’ячі діти

– Така от історія, – сказав художник, посміхаючись в бороду. – Дійсно, надзвичайна.

– То ти тепер, значить, наполовину француз?

– Чому тепер? Я ним завжди наполовину був, хіба не видно? – і вони голосно розсміялися.

– Ну, хоча б зараз ти можеш чесно мені зізнатися, навіщо це тобі потрібно? – Юрист хитро прижмурив око. – Розколюйся, друже, розколюйся!

– Все, що казав, то і правда: і про депафосизацію, і про розмиття его, і про Ніцше… Але не до кінця!

Юрист напружився, намагаючись не виказати зацікавленості. Він любив такі от моменти професійного торжества – коли клієнт, нарешті, після довгих місяців зволікань, розкриває душу і називає істинну причину своїх вчинків – це як родзинка на торт гонорару.

– Мама моя, – повільно заговорив художник, – Олена Федорівна – великою трудівницею була, царство їй небесне, але людиною дуже скромною. Напевне, як і всі в нашій родині – батько, бабці-прабабці й діди-прадіди; як і всі люди, що жили навколо. Скромні люди, що робили свою справу, з ранку до ночі: треба сіно косити – то косили, треба глину місити – місили, треба воювати – то воювали. Підвищеної міцності люди. Граніт!

Юрист кивав головою, подумки погоджувався, але нічого поки що нового для себе не чув.

– І ніхто в нашій родині не знав, коли у мами день народження, навіть не задумувалися над цим, тільки знали про день янгола, їх кілька на рік, і це вважалося куди важливішим за день народження, але також ніяк не святкувалося. От і все.

– Що – все? – не зрозумів юрист.

– Все – то все. Забагато ми себе любимо і про себе дбаємо, на це всі сили йдуть, нема коли і жити по-справжньому.

Юрист роздратовано гикнув.

Наостанок за клопоти художник подарував юристу картину, одну з «бемольок», як лагідно назвав він цю серію в пам’ять про зниклу собаку-модель. «Останній подарунок» – такий підпис містився в кутку невеличкого графічного малюнка, на якому Бемоль розгойдується, наче людина, на гойдалці, і вітер лоскоче її шерсть та довгі вуха, погляд у собаки сумний і запитальний. «Несподіваний сюжет», – зауважив юрист, на що художник лише розвів руками. В одній із Берлінських галерей консульство вже готувало виставку, німці ж-бо дуже люблять собак, але ще такого дійсно не бувало, щоб вся експозиція присвячена одній собаці, але ж художник якраз закінчував іншу, «не собачу», половину експозиції, яка, за словами тих, хто бачив кілька перших робіт, мала стати вершиною його пізньої творчості.

Свій наступний, ювілейний, день народження – звичайний, який святкував все життя, – художник зустрів у лікарні. Він захворів на запалення легенів, не пролікувався, як слід, отримав ускладнення, і от тепер самотньо лежав у палаті № 7, оберігаємий від світу кордоном лікарів та медичних сестер. Не потрібно навіть прохати – до нього і так нікого не пускали, а квіти і подарунки він одразу передаровував персоналу. Серед крапельниць і ліків, під білою стелею, в тиші, коли навколо лише люди в білому одязі, художник почувався невпевнено – йому не вистачало улюбленого чорного. Читати він не міг, дивитися телевізор – не хотів, залишалося тільки думати, але думки приходили лише печальні, такі печальні, що інколи він впадав у паніку від відчаю неминучої смерті, хоча смерті, за великим рахунком, ніколи не боявся, а за маленькими, як йому здавалося, він ще не за всіма заплатив.

Зрештою, всі його теорії перемогла старість.

Він стулив очі й намагався заснути, бо, як стверджує лікар, сон – то найкращі ліки, але тут, як у казці, двері тихенько відчинилися, і в палату ввійшов юрист, якого художник не бачив із того самого дня, як подарував картину.

– Ти як сюди проліз? – здивовано прохрипів художник. – Тут же скрізь охорона, як у в’язниці.

– Я до людей зі смертельним вироком до камер заходжу, а тобі ще жити і жити! – юрист виглядав задоволеним похвальбою, усміхався і гарно пахнув парфумами.

– Про здоров’я не питаю, бо все знаю, – юрист присів на краєчок ліжка. – Скоро одужаєш, лікар впевнений. Я на хвилинку, приніс невеличкий подарунок.

Художник скинув брови вгору, незадоволено захрюкав, забулькотів слиною і незграбно засовав ногами під ковдрою, намагаючись висловити активну незгоду.

– Та ти не кричи так, – посміхнувся юрист, – я все пам’ятаю, тому й тут. Візьми от, – він поклав на тумбу папку.

– Що це?

– Потім подивишся.

Художник заснув, а коли прокинувся, ніяк не міг зрозуміти, наснився йому юрист біля сонячного дому юнацького кохання чи ні. Папка лежала на столі – значить, він ще не такий поганий, як інколи здається лікарям. Зверху – коротенька записка: