Евгений Положий - Риб’ячі діти

Наступного дня з четвертої ранку на пагорбах поруч із церквою почали збиратися люди. Звідки дізналися – невідомо, Микола ніякої агітаційної роботи не проводив, хіба що поділився новиною з п’ятьма-шістьма близькими людьми. О п’ятій приїхали сапери і підривники, взвод солдат зі зброєю, який оточив споруди – церкву і дзвіницю, – і люди поволі посунули ближче до військових. З міськкому приїхав перший секретар, В., мерзотний тип навіть на вигляд, Микола в той ранок побачив його так зблизька вперше – секретар бігав, метушився, гучно віддавав команди, але сапери і підривники не дуже-то й поспішали їх виконувати, раз за разом позираючи на натовп. О восьмій людей стало більшати, і нарешті секретареві стало зрозуміло, що без конфлікту не обійдеться. Люди стояли майже мовчки, поміж собою перемовлялися коротко, очі не піднімали – боялися, бо розуміли, що за це стояння їм світить мінімум звільнення з роботи, а то й тюрма. Проте ніхто не йшов, і з чим така поведінка пов’язана, чим вмотивована, Микола Степанович не міг пояснити навіть зараз – сказати, щоб там стояли віруючі люди або захисники старожитностей? Так ні. Важко пояснити насправді, що штовхнуло людей на такий відчайдушний вчинок, можливо, якась ментальна пам’ять або генетичний код, хтозна; так вони простояли навколо церкви та військових до обіду, а о другій прийшла телеграма з Москви з наказом відмінити операцію «Храм». Через кілька місяців мерзотного В. зняли з посади, тож навіть ті люди, кого він розпорядився покарати, зрештою не постраждали. Такий от щасливий фінал історії.

Після того випадку Миколу Степановича інколи називали другим батьком храму, на що він страшенно сердився – не любив таких розмов, і неймовірно дратувався, коли порівнювали ситуацію з відомим романом «Собор» Олеся Гончара, тому що книжка – на те і книжка, щоб узагальнювати і пояснювати, а тут він і сам достеменно не знав, що ж зрештою спричинило такий фінал. Ну не міг перший секретар міськкому партії самостійно прийняти подібне рішення, однозначно все узгодили заздалегідь там, нагорі, і долю церкви вирішили однозначно – висадити в повітря; значить, не телеграма до Москви стала справжньою перешкодою перед руйнівниками, а люди, які прийшли захищати свої легенди, свій міський архітектурний пейзаж, можливо, хтось – і свою церкву. Саме вони – справжні герої, нові непереборні захисники, яких не врахували руйнівники, а значить, місто заслужило право мати таку будівлю і надалі, яку вже в новітні часи повернули нарешті церкві, де кілька років настоятелем служив скромний і освічений отець Митрофан.

Микола Степанович глибоко зітхнув і ще раз уважно огледів дзвіницю, намагаючись там роздивитись щось важливе, але, очевидно, безуспішно. Його погляд перебирав кожен елемент архітектури, кожну цеглинку – він любив цю церкву і вважав її справжнім серцем міста. Навколо храму Воскресіння роїлося безліч міфів, найпопулярніший – про замуровану в стіну племінницю засновника першого поселення. Здобувши царський дозвіл на будівництво на теренах, що належали монастирям (монахи тут бортничали), козак із переселенців полковник Кіндрат Гарасим вирішив, що найкраще заробляти гроші торгівлею – місто знаходилося на перехресті одразу кількох історичних торгівельних шляхів, перш за все, шляху із хазар у греки, відомого як Рудоман, межувало із степом та лісом; отже, для залучення торгівельного люду зусібіч керманичі започаткували великий базар. Місце й справді виявилося вдалим, купці з задоволенням пристали тут торгувати, чим рідна племінниця Гарасима і скористалася – зібрала банду і почала грабувати по дорогах; благо, лісів, де сховатися, довкіль вистачало. Але суворий дядько жартів не любив, і закінчилася кар’єра молодої отаманші досить швидко; але чи то дійсно замурували її в стіну церкви, чи яким іншим способом вона сконала за допомогою полковника, не знав навіть сам Микола Степанович, – не розбирати ж, насправді, церкву по цеглинах у пошуках історичної правди, як то пропонували деякі колеги?

– Дідусю, доброго ранку!

Висока, струнка, з довгим темним волоссям, чимось ромським або тайським віддавало від тієї неймовірно кучерявої зачіски, невідомо, але точно – не місцевим. Дід задивився на онуку і згадував тітку по батьківській лінії, яку тут бачили тільки на світлинах: аналогічне розкішне волосся, вираз обличчя – впевнений і веселий, мигдалевидний розріз очей. Красуня, що казати.

– Чекай, Вікусю, тут десь твоя клієнтка бігала: біла така, довга, як банний рушник. Та де ж вона, тільки-но ось тут сиділа, озиралася на вхід.