Евгений Положий - Риб’ячі діти

– Біла і довга? А вона сама сиділа, без маленького рудого песика, волохатого такого?

– Сама.

– Значить, не та. Пам’ятаєш, я тобі розповідала, як Чарлік пропав – побіг за білим довгим собакою – і все, так і не повернувся.

– Може, він його на хазяйстві залишив, а сама пішов їжу добувати? Ну, то таке, – Микола Степанович став серйозним, і в очах у нього причаїлися сум і сумнів. – Нам час. Ти чому на шпильках, Вікусю, я ж просив надягнути зручне взуття!

– Дідусю, я – професійна виконавиця бальних танців, тож маю тримати марку, і на підборах почуваюся навіть упевненіше, ніж у кедах, ходімо! – і обережно, наче вагаючись, йти чи ні, поставила струнку довгу ногу на східці церкви.

Якщо щось потрібно ускладнити (раптом у вас виникне така ідея), то це легко можна організувати в іншому, наступному, якому-небудь другому або третьому житті, якщо такі у вас, звісно, ще будуть. А в теперішньому – все просто: якщо ти йдеш вниз, то східці ведуть донизу; якщо піднімаєшся догори, значить, і східці ведуть нагору. Тобто все однозначно: східці ведуть або догори, або донизу, і неможливо одночасно рухатися в обидвох напрямках.

Але як визначитись, як достеменно дізнатися, куди ведуть східці, коли ними одночасно користуються декілька людей? Тобто, наприклад, коли ви піднімаєтесь нагору, а хтось у цей час іде вниз? Що відбувається зі східцями в ту мить, коли одна людина йде нагору, друга – вниз, а третя – нікуди не рухається? Куди ведуть східці в цей час?

«Ба, – скаже хтось допитливий, – та це ж зрозуміло навіть малюку: східці можуть вести куди завгодно – і нагору, і донизу, і взагалі – не вести зовсім нікуди, тобто вони існують самі по собі, як текст, як об’єктивна даність!»

Але текст – то текст, а східці – то східці, і схожі вони хіба що тим, що ніколи не вгадаєш, кого і куди вони зрештою заведуть. Бо ніколи не знаєш, куди ведуть східці саме зараз – коли ти сунеш донизу, а сорок вісім людей йдуть тобі назустріч; так само, як і ніколи не дізнаєшся, до яких саме дій або слів спонукає один і той самий текст сорока восьми різних людей, що тільки-но його прочитали. Найнебезпечніші тексти – це ті, які викликають одностайну реакцію людей, що йдуть в одному напрямку, хоч догори, хоч униз – неважливо, бо, як правило, всі ті, хто йдуть їм назустріч, беруться в кращому випадку в полон, а в гіршому – втрачають можливість взагалі кудись іти. Як свідчить історична практика, такі одностайні східці різко обриваються десь поміж восьмим і сьомим поверхами над безглуздою порожнечею, яку вкрай складно назвати запізнілим прозрінням…

Але ти просто маєш іти, а все інше владнається, ось що. І східці – нехай навіть назустріч мчать по них тисяча буйволів – завжди вестимуть тебе туди, до чого ти прагнеш, головне – читати і не зупинятись. Так має бути, навіть коли ти застигнеш на них в багатозначній нерухомості, віддаючи на відкуп східцям і текстам всі теперішні та майбутні дії – і лише спостерігатимеш за натовпом навколо. Тому що потрібно зрозуміти найголовніше – зараз ні з ким не можна домовитись із приводу того, куди ведуть східці, з жодною людиною. Хіба що на досить короткий термін, десь поміж першою та третьою сходинкою, залишаючись поза межами (кон)тексту.

– А звідки ти знаєш, що на дзвіниці є тріщина? – запитує у діда Вікторія, зав’язуючи на голові хустку, коли вони, вдихаючи запах воску і ладану, заходять всередину.

– А одна жінка з виконкому сказала. Вона ту тріщину в бінокль бачила.

– А ця жінка хіба не може тобі описати все детально?

– Вона там більше не працює.

– А ми хіба не можемо так само – у бінокль?

– Тріщину видно лише з вікна жіночого туалету мерії, так що навіть добре, що ти маєш такі підбори.

Вікторія мить замислено дивиться на діда і усміхається:

– Так ось що ти задумав! – здогадується.

– Так, дівонько моя, саме так: ми зараз оглянемо дзвіницю, якщо пустять, звісно, а завтра ти мусиш піти до мерії, знайти жіночий туалет, він на п’ятому поверсі, й – ось тобі бінокль! – прискіпливо роздивитись дзвіницю і зняти на камеру. Не хвилюйся, я про все подбав – записав тебе на другу годину пополудні на особистий прийом до мера, тема зустрічі – «Жорстокі методи знищення бродячих псів». Так що алібі тобі забезпечено. Ну як, гарно я все облаштував?

– Дідусь, ти просто геній, тобі б у розвідці служити!

Ще кілька тижнів тому візит Миколи Степановича до церкви Воскресіння видавався неможливим – через конфлікт із колишнім настоятелем Трифілієм. Після отця Митрофана, спокійного освіченого чоловіка, з яким краєзнавець мав теплі товариські стосунки і приємні бесіди з історії краю, йому важко було сприйняти нового настоятеля, який одразу ж підняв плату за всі ритуальні послуги і встановив у приході жорстку ієрархію. Трифілій і чути нічого не хотів про якісь там дослідження, роботу краєзнавця в церковній бібліотеці, й усі свої зусилля спрямував на те, щоб випхати всіх, на його погляд, зайвих – тобто тих, хто не боготворив його особисто і не приносив доходу – з кола найближчих друзів храму. «Дуже ортодоксальний християнин», – печально жартував Сергій Кіндратович, директор міського центрального кладовища, якому з волі служби кілька разів довелося перетинатися з Трифілієм. Але кілька місяців тому Трифілій раптово зник. «Як під землю провалився», – з легкою посмішкою розводив руками Кіндратович на їхніх традиційних вечірніх посиденьках, і в його вустах ця розхожа фраза набувала пекельного звучання. Насправді гамір піднявся щодо зникнення священика великий – не кожного дня, на жаль, зникають такі одіозні фігури в місті, а тут ще й церква, політика, бізнес – словом, все разом, бо коло інтересів Трифілій мав широчезне; шукали міліція, СБУ, бандити, та хто тільки не шукав, але безрезультатно, що дало привід для розмов, буцімто Трифілій банально втік від боргів, прихопивши чималеньку суму з церковної каси. Так воно чи ні, ніхто достеменно сказати не міг, зате велика кількість людей у місті зітхнула з полегшенням – і вони багато б дали, аби настоятель більше ніколи не повернувся. Першими у виграші залишилися колеги по цеху – звільнився найприбутковіший прихід, і одразу ж стало зрозуміло, якими серйозними коштами самостійно оперував настоятель; зітхнули і перехрестилися прокурори і менти – тепер всі заяви від батьків про зґвалтованих або ледь не зґвалтованих дітей можна сміло здавати в архів; та й самі батьки могли нарешті зітхнути з полегшенням: свідомо чи несвідомо вони втішалися думкою, що Трифілій насправді не втік за кордон, а гниє десь в лісі з розкроєним черепом.